Повернення Короля

Четверо воїнів піднесли скриньку, і Фарамир дістав з неї древню корону. Вона нагадувала шоломи стражів Білої Вежі, але була ще вища, уся біла; з боків були прикріплені посипані перлами пластини на зразок крил чайки — птаха, що служив гербом королів, які прибули колись через море. Сім діамантів сяяли на обручі, а один, найчудовіший, жаром горів на верхівці шолома.

Арагорн узяв корону з рук Фарамира, підняв над головою і вигукнув:

— Ет Еарелло ендоренна отолієн. Синоме марван ар Хільдін’яр тену Андор метта!

То були слова, сказані Еленділом, коли вітер приніс його до нового узбережжя: «Через Море Велике прибув я в Середзем’я. Тут я й залишуся, і тут зостануться мої нащадки до віку».

На превеликий подив глядачів, Арагорн не став надівати корону, а повернув її Фарамиру зі словами:

— Спадщина повернулася до мене стараннями й мужністю багатьох соратників. На знак вдячності я хотів би, щоб корону подав Хранитель Персня, а Мітрандір, якщо згодиться, хай покладе її. Адже він був душею нашої справи, і йому належить перемога, що ми нині її святкуємо!

Фарамир подав корону Фродо, той передав Гандальфу. Арагорн опустився на коліна, і Гандальф поклав корону на його голову.

— Відтепер настають дні короля, нехай же вони минають щасливо, поки не похитнуться престоли Валар!

Арагорн підвівся оновлений. Стрункий і ставний, на голову вищий свого почту, він здавався і зрілим чоловіком, і квітучим юнаком. Мудрістю були позначені його риси, сильні були його руки, що вміють зціляти, і весь він немов світився.

— Ось наш король! — вигукнув Фарамир.

Заграли сурми, Гурін–скарбничий відсунув бар’єр, і король Елессар вступив на всіяні квітами вулиці під музику арф, віол і флейт, під спів чистих і радісних голосів. Він піднявся до Цитаделі, переступив поріг Білої Вежі, і на шпилі підняли прапор Білого Дерева й Семи Зірок. Так почалося правління Елессара, оспіване в тисячах пісень.

Мінас–Тіріт став при ньому прекрасніший, ніж будь–коли, прекрасніший, ніж у роки колишнього панування. З’явилися зелень і фонтани, арки з мітрілу, що не іржавіють, та вулиці, бруковані білим мармуром; гноми, мешканці надр, допомагали будувати, ельфи, жителі лісів, охоче відвідували відроджену столицю. Все зруйноване було відновлено, усякий збиток відшкодований; заселені знову будинки задзвеніли дитячими голосами, зникли сліпі вікна й зарослі двори. А коли Третя Епоха підійшла до кінця, пам’ять про великі діяння перейшла до нових поколінь.

Кілька днів по коронації король розглядав невідкладні справи і виносив рішення, сидячи на троні у Великому залі Білої Вежі. Він приймав посольства зі сходу і півдня, з Чорнолісся і західних земель. Східних варварів, що віддалися на милість переможця, він відпустив по хатах, уклав мир також і з Харадом. Він забезпечив усім необхідним звільнених невільників Саурона і віддав їм для поселення береги озера Нурнен, колишнього Озера Сліз. Воїни, що особливо відзначилися, одержали з його рук нагороду і подяку за мужність. Нарешті начальник гвардії привів до нього на суд Берегонда.

— Ти пролив кров у священному місці, де не можна навіть торкатися зброї, — сказав йому король. — Крім того, ти покинув без дозволу свій пост. Старі закони вимагають за такі провини смертної кари. Я мушу винести тобі вирок. Отже, слухай! Усі провини я тобі прощаю за відвагу в бою, а також за врятування Фарамира. Але гвардію і місто тобі доведеться залишити.

Кров відхлинула від обличчя Берегонда, серце защеміло, він похмуро опустив голову. А король додав:

— Тобі доведеться залишити нас, оскільки ти призначений начальником гвардії Фарамира, правителя Ітіліену, і житимеш там у пошані і спокої. Служи Фарамиру — адже саме заради нього ти ризикував життям і честю!

Не відразу збагнув Берегонд зміст вироку, але, осягнувши його точність і справедливість, гвардієць просяяв і, відсалютувавши королю мечем, пішов, щасливий до глибини душі. Арагорн віддав Фарамиру Ітіліен як удільне князівство і порадив оселитися в горах Емін–Арнен, у межах видимості з Білої Вежі.

— Мінас–Ітіль доведеться зруйнувати, — сказав Арагорн, — і хоча згодом долина Моргулу очиститься від лиха, нікому не варто селитися там ще багато років.

Останнім викликав король до себе Еомера, обійняв його і сказав:

— Між нами не потрібні ані слова, ані нагороди — ми стали братами. У щасливий день з’явився сюди Еорл Юний! Світ не знав союзу міцнішого, ніж союз Гондору й Рохану: жодного разу жодна зі сторін не підводила іншу і не підведе. Якщо не заперечуєш, ми поховаємо Теодена Славного в усипальниці гондорських королів. Але якщо бажаєш, щоб його останки знайшли спокій у землі Рохану, ми проведемо його з великою пошаною.