1Q84. Книга друга

«Це своєрідний знак. Радимо часто й пильно дивитися на небо», — казали карлики дівчині. Цей текст написав Тенґо. За порадою Комацу він описав новий Місяць якомога докладніше й конкретніше. До цієї частини оповідання він доклав багато зусиль. І новий Місяць набув такого вигляду, яким його придумав Тенґо.

«Тенґо-кун, ти лишень ось про що подумай. Читачі досі не один раз бачили один Місяць на небі. Так чи ні? А от двох — ніколи. Тому, коли в оповідання вноситься щось небачене, то воно потребує якомога докладнішого й точнішого опису. Адже можна або треба опустити лише опис того, що майже всім читачам відоме», — казав Комацу.

Правильна думка.

Поглядаючи на небо, Тенґо ще раз коротко хитнув головою. Новий Місяць мав саме таку форму й розміри, як його описав Тенґо. Майже дослівно за текстом.

«Це неможлива річ, — подумав він. — Яка реальність наслідує метафору?» — «Це неможливо!» — спробував він сказати вголос, але не зумів. Його горло пересохло так, ніби він пробіг довгу відстань. Як не крути, це неймовірно. Це фіктивний світ. Світ, який реально не існує. Це світ фантастичного оповідання, яке ночами Фукаері розповідала Адза-мі, а Тенґо наповнив конкретними подробицями.

«То невже це світ оповідання? — запитав він себе. — Невже через якісь обставини я віддалився від реального світу й заліз у світ «Повітряної личинки»? Як Аліса, що впала в кролячу нору. А може, реальний світ перемінився за взірцем світу, описаного в «Повітряній личинці»? Невже споконвічний знайомий світ з його єдиним Місяцем перестав існувати? І, може, до цього приклали свою руку карлики?»

Шукаючи відповіді, Тенґо озирнувся. Але перед ним відкривався тільки звичайнісінький міський краєвид житлового кварталу. Чогось дивного й незвичного він не помітив. Ні Червової Королеви, ні Лакея-Карася, ні Божевільного Капелюшника. Його оточували безлюдна пісочниця з гойдалкою, ртутний ліхтар з безживним світлом, розлога дзельква, замкнений громадський туалет, новий шестиповерховий багатоквартирний будинок зі світлом лише в одному вікні, дошка районних оголошень, червоний торговий автомат з емблемою кока-коли, зелений, старої моделі, «Volkswagengolf», припаркований з порушенням правил, телеграфні стовпи з електричними дротами й далекі неонові вогні основних кольорів. Повсякчасний шум, повсякчасне світло. Тенґо мешкав у кварталі Коендзі сім років. Не тому, що тут йому особливо подобалося. Просто випадково натрапив недалеко від станції на квартиру з дешевою орендною платою й оселився в ній. їздити на роботу звідси було зручно, а тому і далі жив у ній. Бо не любив переселятися. Краєвид за вікном залишався добре знайомим. Тож будь-яку зміну він одразу помітив би.

Коли Місяців стало два, Тенґо не міг згадати. Можливо, вже кілька років тому, але він цього лише не помічав. Так він не звертав уваги на багато чого. Газет не читав, телевізора не дивився. Того, що всі знали, а він не знав, годі було порахувати. То, може, зовсім недавно щось сталось і Місяців стало два. Не завадило б когось із близьких людей про це запитати: «Вибачте за дивне запитання. Ви часом не знаєте, коли Місяців стало два?». Однак таких людей навколо нього не було. Дослівно нікого, навіть кота.

Та ні, це не зовсім так. Хтось поблизу забивав молотком цвях у стіну. Тук-тук-тук! — лунав безперервний стукіт. Досить тверда стіна й досить твердий цвях. «Цікаво, хто, власне, в таку пору забиває цвях?» — здивувався Тенґо й озирнувся, але ніде не побачив чогось схожого на стіну. Та й не було людини, яка забиває цвях.

Невдовзі він зрозумів, що це калатає його серце. Стимульоване адреналіном, воно раптово збільшило потік крові й, пронизливо гупаючи, розігнало її по всьому тілу.

Від двох Місяців у Тенґо легко запаморочилася голова. Здавалося, нервова система вийшла з рівноваги. Сидячи на вершині дитячої гірки й тримаючись рукою за поруччя, із заплющеними очима він чекав, коли все минеться. Він мав таке відчуття, ніби навколишня сила тяжіння змінилася. Десь відбувався приплив, а десь — відплив. Люди байдуже ставали то insane, то lunatic — то божевільними, то лунатиками.

Раптом Тенґо помітив, що в цьому запамороченні його не настигло давнє видіння матері. Він уже давно не бачив картини, ніби поряд нього, де він, немовля, спить, мати у білому бюстгальтері годує молоком молодого чоловіка. Зовсім забув, як таке видіння мучило його впродовж багатьох років. Коли востаннє він його бачив? Не міг точно пригадати, але, здається, тоді, коли почав писати новий твір. Хтозна-чому материна душа перестала блукати біля нього.