1Q84. Книга друга

— Пора кінчати нашу розмову, — сказав Усікава. — Ідеться про важливу справу, тому я даю вам трохи часу на роздуми. Але небагато. Зрештою, годинник відмірює час невпинно — тік-так, тік-так… Ще раз добре подумайте над запропонованим планом. Незабаром я знову зателефоную. На добраніч! Як добре, що я зумів з вами поговорити. Кавана-сан, бажаю вам міцного сну!

По цих словах Усікава рішуче обірвав розмову. Якийсь час Тенґо мовчки втуплювався в безживну слухавку в своїй руці. Як селянин на посохлу городину у спекотну пору року. Останнім часом багато людей односторонньо обривали з ним розмову.

Як він і сподівався, спокійний сон не прийшов. Поки слабке ранкове сонце зарум'янило віконні штори, а невгамовні міські птахи, прокинувшись, не почали своєї щоденної роботи, Тенґо, сидячи на підлозі спиною до стіни, думав про заміжню подругу й довгу сильну руку, що тягнеться звідкись до нього. Однак такі роздуми нікуди його не привели. Його думки крутилися безцільно навколо одного й того ж.

Озирнувшись довкола, він зітхнув і відчув, що лишився зовсім самотнім. Можливо, таким, як казав Усікава. Навколо не було нічого, на що він міг би обіпертися.

Розділ 7

(про Аомаме)

Зараз ви зайдете

Просторе, з високою стелею, фойє головного відділення готелю «Окура» скидалося на велетенську вишукану печеру. Голоси людей, що, сидячи на диванах, про щось розмовляли, глухо відлунювали, немов зітхання тварин з випатраними нутрощами. Товстий м'який килим здавався доісторичним мохом Крайньої Півночі. Уже не один рік він поглинав людські кроки. Чоловіки й жінки, що снували по фойє, були схожі на привидів, яких унаслідок якогось закляття з давніх-давен примусили виконувати безперестанку задану роль. Чоловіки в ділових костюмах, що облягали їхні тіла, ніби воїнські лати, й стрункі дівчата в шикарних чорних сукнях, готові до участі в церемонії, що мала відбуватися десь у просторій залі. Маленькі, але коштовні аксесуари на їхніх фігурах вимагали для блиску невеликого світла, як кровожерні птахи крові. У кутку, наче на троні, відпочивало втомлене подружжя високих іноземців, схожих на перестарілого короля й королеву.

Темно-сині штани з бавовняної тканини, простенька біла блузка, білі тенісні туфлі й синя спортивна сумка з емблемою «NIKE» в її руках ніяк не відповідали тутешній атмосфері, повній натяків на старовину. «Напевне, я схожа на няньку, яку викликали пожильці готелю для догляду за дитиною, — сидячи на великому кріслі з бильцями, знічев'я думала Аомаме. — Та байдуже! Адже я прийшла сюди не для світської розмови. — Поки вона сиділа в кріслі, мала легке відчуття того, ніби хтось спостерігає за нею. Однак, оглядаючись навколо не один раз, когось особливого не помічала. — Ну що ж, нехай дивиться, скільки йому хочеться».

Коли стрілки наручного годинника показали за десять хвилин сьому, Аомаме встала і зі спортивною сумкою в руці подалася до вбиральні. Вимила милом руки й ще раз перевірила свою зовнішність. А тоді, стоячи перед великим чистим дзеркалом, кілька разів глибоко подихала. Вбиральня — можливо, просторіша за її квартиру — була порожня. «Це — остання робота, — сказала тихо перед дзеркалом. — Як успішно впораюся з нею, то зникну. Раптово, немов привид. Сьогодні я тут. А завтра мене вже тут не буде. Через кілька днів я матиму інше ім'я та інше обличчя».

Повернувшись у фойє, Аомаме сіла на диван. Спортивну сумку поклала на найближчий стіл. У ній містився мініатюрний пістолет із сімома патронами й гостра голка, призначена для того, щоб штрикнути чоловіка в шию. «Треба заспокоїтися, — подумала Аомаме. — Це — остання важлива робота. Мені треба бути, як завжди, холоднокровною і завзятою».

Проте вона не могла не відчувати незвичності свого стану. Якось дивно перехопило подих, шалено калатало серце. Під пахвами виступив рясний піт. Поколювало шкіру. «Це не просто напруження, — думала вона. — Я щось передчуваю. І це передчуття мене попереджує. Безперестанку стукає у двері свідомості: «Ще не пізно! Іди звідси й забудь усе!»

Якби Аомаме могла, то готова була послухатися цього попередження. Хотіла кинути все й забратися геть із цього готельного фойє. У ньому було щось зловісне. В атмосфері повільно плавала тінь неминучої смерті. Однак, підібгавши хвоста, втекти звідси Аомаме не могла, бо це суперечило її способу життя.

Збігло нестерпно довгих десять хвилин. Сидячи на дивані, Аомаме старалася рівно дихати. Привиди у фойє й далі безупинно видавали глухі звуки, люди пересувалися безшумно по товстому килиму. Іноді до вух Аомаме виразно долинали кроки офіціанток, які носили на тацях кавники з чашками. Але навіть у їхній ході відчувалася підозріла двозначність. Не було доброго наміру. Від напруження в критичну хвилину нічого не вдасться зробити. Заплющивши очі, Аомаме майже автоматично проказала молитву. Молитву, яку звикла проказувати тричі на день — перед сніданком, обідом та вечерею — від самого малечку. Хоча це було дуже давно, вона пам'ятала кожне її слово й речення.