58  

— Якщо мій здогад правильний, то я тільки порадію. І не тому, що я вас не люблю. Бо, як я вже казав, не маю підстав вас ненавидіти. Адже ви виховували мене як рідного сина, хоча не доводилися мені кревним батьком. Тож я маю вам за це тільки подякувати. На жаль, між нами не склалися такі стосунки, як між батьком і сином, але це інша проблема.

Батько все ще мовчав і лише поглядав на краєвид за вікном. Ніби вартовий, що стежить за сигнальним вогнем дикунів на далекому пагорбі. Для певності Тенґо кинув погляд туди, куди дивився батько, але не помітив нічого схожого на такий вогонь. Там виднів тільки сосновий бір, забарвлений передчуттям сутінків.

— Вибачте, але я не можу зробити для вас майже нічого. Хіба лише молитися, щоб утворення порожнього місця у вас проходило з невеликими стражданнями. Адже досі ви й так багато намучилися. Напевне, ви по-своєму глибоко любили мою матір. Так мені здається. Але вона кудись поїхала. Не знаю, чи з моїм біологічним батьком, чи з кимось іншим. Здається, ви не збираєтесь розповідати мені, за яких обставин це сталося. В усякому разі, вона з вами розлучилася.

І залишила мене малого. Ви мене виховували, бо, мабуть, сподівалися на її повернення в майбутньому. Однак вона не повернулася. Ні до вас, ні до мене. Напевне, вам було гірко. Все одно що жити в безлюдному місті. Щоб заповнити порожнє місце.

Вираз батькового обличчя не змінився. Тенґо не знав, чи батько розуміє його слова й чи взагалі їх чує.

— Можливо, мій здогад помилковий. І може, добре, що я помилився. Для нас обох. Та від таких думок у моїй душі багато чого вляглося. Кілька сумнівів одразу розвіялося.

Зграйка ворон, каркаючи, пролетіла по небу. Тенґо глянув на годинник. Настав час вирушати додому. Він піднявся з крісла й, підступивши до батька, поклав руку йому на плече.

— Тату, до побачення! Найближчим часом я знову приїду.

Коли, взявшись ручкою за клямку дверей, він востаннє обернувся, то здивувався, побачивши, як із батькових очей закапали сльози, що у світлі люмінесцентної лампи тьмяно замерехтіли, немов срібло. Напевне, батько зібрав рештки почуттів, щоб їх пролити. Сльози поволі стікали щоками й спадали йому на коліна. Відчинивши двері, Тенґо вийшов з кімнати. Доїхавши на таксі до станції, сів у прибулий поїзд.

Експрес із Татеями до Токіо був переповнений гамірними людьми більше, ніж колись по дорозі з Токіо. Більшість пасажирів сім'ями поверталися з відпочинку на морі. Поглядаючи на них, Тенґо згадав роки навчання в початковій школі. Таких родинних екскурсій і подорожей він ні разу не зазнав.

На свято Бон[8] і на Новий рік батько нічого не робив, а тільки відсипався дома. І тоді він здавався занедбаним електричним приладом, позбавленим електричного живлення.

Коли, сидячи у вагоні, Тенґо надумав почитати далі книжку кишенькового формату, то помітив, що забув її в батьковій кімнаті. Зітхнувши, він вирішив, що, мабуть, так і краще. Тим паче що він нічого не запам'ятав би, хоч би скільки її читав. Зміст «Котячого міста» більше підходив до батькової кімнати, ніж для Тенґо.

Краєвид за вікном рухався у зворотному напрямі порівняно з попереднім разом. Темна прибережна залізнична колія, що підступала впритул до гір, невдовзі опинилася серед відкритої промислової зони. Більшість заводів навіть увечері не припиняли своєї роботи. Ліс димарів піднімався в темряві догори й викидав червоне полум'я, немов гадюка довгий язик. Великогабаритні вантажівки не переставали кидати яскраве світло фар на дорогу, за якою чорніло, немов болото, море.

Додому Тенґо повернувся по десятій вечора. У поштовій скриньці не помітив нічого. Коли відчинив двері, то кімната здалася йому набагато порожнішою, ніж завжди. В ній він застав тільки порожнє місце, яке залишив уранці. Сорочку, скинену на підлогу, вимкнену електронну друкарську машинку, западину, залишену під вагою його тіла на обертовому кріслі, гумові ошурки, розкидані по столу. Випивши дві склянки води, Тенґо роздягнувся і заліз у ліжко. Сон не забарився і був, як ніколи останнім часом, глибокий.

Коли наступного ранку, по восьмій, Тенґо прокинувся, то відчув, що став новою людиною. Пробудження було приємним, пружні м'язи рук і ніг очікували здорових стимулів. Настрій здавався таким, як у дитинстві, коли на початку навчального року він розгортав новий підручник. Зміст його залишався невідомим, але провіщав нове знання. Тенґо зайшов у ванну кімнату й поголився. Витер обличчя рушником, побризкав лосьйоном і, знову глянувши на себе в дзеркалі, переконався, що став новою людиною.

  58  
Предыдущая страница Следующая страница
×
×