1Q82. Книга перша

Якийсь час Аомаме переводила погляд то на господиню, то на дівчину.

— То можна встановити, який чоловік учинив над нею сексуальне насильство? Він один?

— Можна. Один.

— Але на нього не можна подати в суд?

— Він дуже впливова людина, — відповіла стара пані. — Має надзвичайно сильний безпосередній вплив на її батьків. Вони були й залишаються досі під ним — роблять те, що він наказує. Безхарактерні й нерозсудливі люди. Усе, що він каже, здається їм абсолютно правильним. А тому якщо їм скажуть, що треба віддати йому дочку, вони не спроможні опиратися. Всі його слова приймають на віру й слухаються. Навіть не знаючи, що з нею там роблять.

Аомаме не відразу зрозуміла, що сказала господиня. Якийсь час напружувала мозок, щоб зібратися з думками.

— Це якась особлива організація?

— Так. Особлива організація обмежених, із хворою психікою людей.

— Своєрідна секта? — запитала Аомаме.

Стара пані кивнула.

— Так. Надзвичайно шкідлива й небезпечна секта.

«Звісно, це не що інше, як секта. Люди, які роблять те, що їм наказують. Безхарактерні й нерозсудливі. Не було б нічого дивного, якби таке саме сталося і зі мною», — прикусивши губу, подумала Аомаме.

Звичайно, всередині «Братства свідків» не доходило до ґвалтування. Принаймні вона не відчувала такої загрози. Її оточували спокійні й щирі «брати й сестри», які серйозно ставилися до своєї віри, поважали її вчення, іноді жертвуючи навіть життям. Але ж не завжди правильні спонуки приводять до правильних наслідків. І ґвалтування не обмежується лише тілом. Насильство не завжди має видиму форму, а з його ран не завжди тече кров.

Цубаса викликала в пам'яті Аомаме образ її самої в такому віці. «Я з власної волі зуміла якось звідти втекти, — згадала вона. — А от ця дівчина, зазнавши такої глибокої травми, навряд чи зможе вернутися назад у свій первісний, природний стан». Від такої думки у грудях Аомаме різко защеміло. У дівчини вона виявила те, що, можливо, сталося з нею самою.

— Аомаме-сан, — ніби відкриваючи таємницю, сказала господиня. — Вибачте, що я, знаючи, як це негарно, розслідувала ваше походження.

Почувши ці слова, Аомаме похопилась і глянула на неї.

— Відразу після того, як ми вперше тут поговорили. Була б рада, якби не образилися за це на мене.

— Та ні, я не ображаюся, — відповіла Аомаме. — У нашому становищі таке розслідування цілком природне. Бо ми робимо незвичайну справу.

— Правду кажете. Проходимо надзвичайно делікатною, тонкою лінією. Тож маємо довіряти одна одній. Але ж із жодним партнером цього не можна досягти, якщо нічого про нього не знаєш. Ось чому я розслідувала все, що вас стосується Від сучасного до минулого. Звісно, майже все. Бо дізнатися все про людину нікому не дано. Можливо, й Богові.

— І дияволу, — додала Аомаме.

— І дияволу, — повторила стара пані. І злегка всміхнулася — Я дізналася, що ви самі в дитинстві зазнали душевних ран, пов'язаних із сектою. Ваші батьки були й залишаються досі палкими членами «Братства свідків». І не простили вам того, що ви зреклися їхньої віри. Через це ви й зараз страждаєте.

Аомаме мовчки кивнула.

А господиня вела далі:

— Чесно кажучи, «Братство свідків» не можна назвати нормальною релігією. Якби в дитячі роки ви сильно поранилися й, захворівши, потребували операції, то могли б утратити життя. Бо релігія, що заперечує потрібність операції для врятування життя на тій підставі, що це буквально суперечить Святому Письму, — це не що інше, як секта. Це надмірне зловживання догмами віри.

Аомаме кивнула. «Дітям у «Братстві свідків» передусім утовкмачують у голову думку про заборону переливання крові, — згадувала вона. — Мовляв, набагато більше щастя потрапити в рай, вмерши з чистим тілом і душею, ніж упасти в пекло, зробивши переливання крові всупереч Божим заповідям. Так навчають дітей. Для компромісу нема місця. Залишається одне з двох — упасти в пекло або потрапити до раю. Діти ще не можуть критично мислити й не знають, чи така логіка правильна з погляду всього суспільства й науки, їм доводиться повірити в те, чого навчають батьки. Якби в дитячому віці я опинилася в ситуації, яка вимагала б переливання крові, то відмовилася б від нього, як веліли батьки, й вибрала б смерть. І потрапила б хтозна-куди — в рай чи кудись-інде».

— Ця секта відома? — запитала Аомаме.

— Вона має назву «Сакіґакі». Мабуть, ви про неї чули. Бо певний час ця назва щодня з'являлася в газетах.