1Q82. Книга перша

Аомаме знову зупиняється і знову хитає головою. Глибоко зітхає і ще міцніше тримається труби сходів. «Негоже таке згадувати. Треба зосередити всю увагу на сходженні. Напевне, я вже пройшла більшу половину сходів, — подумала вона. — І навіщо такий страшний шум? Навіщо такий сильний вітрюган? Здається, ніби вони мене осуджують і карають». Що вона відповість після спуску, вже на землі, коли хтось запитає, хто вона така й що тут робить? Усе скінчиться тим, що вона відповість: «На автостраді затор, а тому я спустилася аварійними сходами. Бо маю нагальну справу». А може, її очікує якась неприємність? Аомаме не хотіла вклепатися в яку-не-будь халепу. Принаймні сьогодні.

На щастя, на землі ніхто до неї не озвався. Там вона передусім вийняла із сумки туфлі й узулася. Пустир, затиснутий під автострадою між двома половинами державного шосе, що вели від центру й до центру столиці, перетворився на склад матеріалів. На його відкритому просторі, оточеному парканом з листового заліза, валялося кілька поржавілих залізних стовпів, що, напевне, залишилися після ремонтних робіт. В одному місці, під пластиковим піддашшям, лежало три матер'яних мішки, вкриті вініловою плівкою від дощу. Видно, і їх хтось кинув, не перебираючи. Там же, під покрівлею, Аомаме побачила також кілька розбитих великих картонних коробок, прозорих поліетиленових пляшечок і кілька журналів з малюнками в стилі «манґа». От і все. І тільки пластмасові пакети безцільно танцювали під вітром.

На хвіртці, прив'язаній ланцюгом, із залізної сітки, що вела за огорожу, висіла колодка. Зверху височенну хвіртку обрамлював колючий дріт. Перебратися через неї, здається, вона б не змогла. А якби і змогла, одяг не залишився б цілим. Аомаме спробувала посмикати хвіртку туди-сюди, та дарма — вона не піддавалася. Жодної щілини, навіть найменшої, для котів, не було. «І навіщо ото так щільно замикати хвіртку? Адже нема підстав боятися, що хтось щось украде, — подумала Аомаме. Вона насупилася, вилаялась і сплюнула на землю. — От тобі й на! Насилу спустилася з автостради і тепер опинилася на території замкненого складу!» Зиркнула на годинник. Часу ще трохи залишалося. Але ж не годиться вештатися тут без кінця. А тим паче повертатися назад на автостраду.

Панчохи на обох п'ятках порвалися. Впевнившись, що ніхто не дивиться, Аомаме зняла туфлі, підкотила догори спідничку, спустила і зірвала з обох ніг панчохи, після того знову взулася. Діряві панчохи засунула в сумку і тоді трохи заспокоїлася. Пильно обдивляючись навколо, обійшла за короткий час склад, просторий, як аудиторія в початковій школі. Вихід із нього був лише один — через хвіртку з колодкою. Листове залізо було тонке, але кріпилося міцно болтами. Без інструмента їх не викрутиш. Нема ради, хоч здавайся.

Вона обдивилася картонні коробки під пластиковим піддашшям. І помітила щось схоже на постіль. На ній валялися згорнутими кілька протертих ковдр. Не дуже старих. Видно, тут ночують волоцюги. Тому розкидано повсюди журнали й пляшечки з-під напоїв. Аомаме не мала сумнівів щодо цього. Вона міркувала так: якщо вони тут ночують, то це означає, що десь, напевне, є вихід. Адже вони мастаки знаходити не помітний людям сховок від дощу й вітру. Вміють нишком приберегти лише для себе, як дикі звірі, потаємну стежку.

Аомаме стала уважно придивлятися до огорожі. Натискала руками, перевіряла, чи листове залізо міцно тримається. Як і сподівалася, в одному місці болт, видно, відлетів і воно загойдалося. Вона заходилась його ворушити і коли трохи під іншим кутом потягла його до себе, то відкрила щілину, через яку могла пролізти людина. Мабуть, волоцюги пробираються сюди саме тут, коли стемніє, щоб спокійно спати під піддашшям. Напевне, зовні роздобувають харчі, заробляючи невеликі гроші збиранням порожніх пляшок. Аомаме належала до однієї з ними компанії в тому розумінні, що мусила діяти потайки, як безіменна особа, на задвірках великого міста.

Зігнувшись, вона пролізла через цю вузеньку щілину надзвичайно уважно, щоб не зачепитися за щось гостре дорогим костюмом. Бо він не тільки їй подобався, але й був одним-єдиним, що вона мала. Як правило, костюма не одягала. Туфлі на високих підборах не взувала. Лише для такої роботи часом мусила прибирати пристойного вигляду. Дорогого костюма даремно не псувала.

На щастя, за огорожею не було ні душі. Аомаме, ще раз оглянувши свій одяг і прибравши спокійного виразу обличчя, на сигнальному переході перетнула державне шосе номер 246, зайшла в найближчу аптеку й купила панчохи. Попросила в продавщиці дозволу зайти за ширму й натягти їх на ноги. Завдяки цьому її настрій поліпшився. І неприємне відчуття, подібне до морської хвороби, що досі трохи залишалося у шлунку, тепер повністю зникло. Подякувавши продавщиці, Аомаме вийшла з аптеки.