1Q82. Книга перша

Перед входом у будинок стояло кілька тикових садових стільців, на одному з яких ледве вміщався здоровенний чоловік. Не дуже високий, але з на диво розвинутою верхньою половиною тіла. Років сорока, із наголо постриженою головою і старанно доглянутими вусиками під носом. На ньому був широкий сірий костюм, біла-білісінька сорочка й темно-сіра шовкова краватка. На ногах абсолютно чорні, без жодної плямки, черевики з кордовської шкіри. На обох вухах — срібні сережки. Він не скидався ні на працівника фінансового відділу районного муніципалітету, ні на агента з питань страхування автомобілів. З першого погляду ставало ясно, що це професійний охоронець. Такою насправді була сфера його діяльності. Іноді він виконував роль водія. Мав високий розряд карате і в разі потреби вмів ефективно користуватися зброєю. Показуючи свої гострі ікла, міг здаватися лютішим за будь-кого. А проте був спокійним, холоднокровним, розсудливим. Якщо заглянути в його очі (звичайно, якби дозволив), то можна помітити в них тепле світло.

В особистому житті мав два захоплення — морочився з різними механізмами і колекціонував платівки «прогресивного року» 60 — 70-х років, мешкав тут же, в районі Адзабу разом із симпатичним молодим приятелем-перукарем. Звали його Тамару. Щоправда, невідомо, що це було — ім'я чи прізвище. Люди називали його просто Тамару-саном.

Усе ще сидячи на стільці, Тамару глянув на Аомаме й кивнув.

— Добрий день! — привіталася вона й сіла навпроти нього.

— У готелі в Сібуї, здається, помер один чоловік, — перевіряючи, як блищать черевики з кордовської шкіри, сказав він.

— А я не знала, — сказала Аомаме.

— Бо це не такий випадок, про який пишуть газети. Можливо, через серцевий напад. Жаль, бо йому ще й сорока не минуло.

— Якщо не дбати про серце, то…

Тамару кивнув.

— Найголовніше — які в людини звички. Нерегулярне життя, стреси, недосипання. Такі речі вкорочують їй життя.

— Рано чи пізно щось таки зводить її зі світу.

— За логікою речей так і буває.

— Цікаво, чи проводилося розпізнання і розтин трупа? — запитала Аомаме.

Нахилившись, Тамару стер ледве помітні сліди пилу на черевиках.

— Поліція й без того зайнята по горло. Та й бюджет у неї обмежений. Якщо на трупові нема ран, то розтину не роблять. Крім того, мабуть, родичі не хочуть даремно розтинати людину, що померла спокійною смертю.

— Особливо дружина, що залишилася вдовою.

Тамару хвильку мовчала, тоді простягнув Аомаме свою товсту, як боксерська рукавиця, руку. Її потиск був сильний.

— Напевне, втомилися? Варто трохи відпочити, — сказав він.

Аомаме трошки розтулила рот, як людина, що всміхається, але усмішка в неї не вийшла. З'явився тільки натяк на неї.

— Бун здорова? — спитала Аомаме.

— Так, здорова, — відповів Тамару. Бун — німецька вівчарка в цій садибі. З добрим характером, розумна. Тільки з кількома дивними звичками.

— Усе ще їсть шпинат? — спитала Аомаме.

— Багато. Тут шпинат залишається дорогим, тож маємо невеликий клопіт, бо вона, що не кажи, їсть багато.

— Я ніколи не бачила німецької вівчарки, що любить шпинат.

— Вона, напевне, не вважає себе собакою.

— А ким?

— Схоже, вважає себе особливою істотою, яка виходить за межі звичайної класифікації.

— Над собакою?

— Можливо.

— Тому й любить шпинат?

— Вона любить його незалежно від цього. Змалечку була такою.

— Може, через це в неї небезпечні думки?

— Можливо, — відповів Тамару. І подивився на ручний годинник. — До речі, сьогодні зустріч призначено на половину другої, так?

Аомаме кивнула.

— Маю ще трохи часу.

Тамару поволі встав.

— Заждіть тут хвилину. Може, вдасться трохи прискорити час, — сказав і зник у парадному вході.

Аомаме чекала, поглядаючи на чарівні плакучі верби. Вітру не було, і їхнє гілля спокійно звисало над землею. Як людина, занурена в нескінченні роздуми.

Невдовзі Тамару повернувся.

— Зайдіть із задвір'я. Сьогодні вас хочуть бачити в оранжереї.

Обійшовши двір, повз плакучі верби вони обоє попрямували до оранжереї, яка містилася за будинком. Там не було дерев, щедро світило сонце. Щоб не випустити надвір метеликів, Тамару, уважно прочинивши скляні двері, впустив Аомаме. Потім сам прослизнув усередину й відразу зачинив двері. Такими рухами здоровенний чоловік не гордиться. Та вони були доцільними і простими. Тільки не для гордощів.