48  

Майже всі батьки його однокласників були службовцями фірм і їздили на роботу до центру Токіо. І вважали містечко Татікава частиною столиці, яку з невідомої причини включили до префектури Тіба. У понеділок уранці його однокласники жваво розповідали, куди їздили й що робили. Мовляв, ходили в парк розваг, зоопарк або на бейсбольний майданчик. Улітку вони їздили плавати на південну частину півострова Босо, взимку каталися на лижах. Їхні батьки прогулювалися на автомобілях або піднімалися в гори. Діти із запалом розказували про свої пригоди й обмінювалися відомостями про різні місця, у яких побували. А ось Тенґо не міг нічого сказати. Він ніколи не милувався гарними краєвидами під час екскурсії, не відвідував парку розваг. Щонеділі, з ранку до вечора, разом з батьком натискав кнопку дзвінка в невідомих домах і, схиляючи голову перед людиною, яка відчинила двері, отримував плату. Траплялися серед господарів і такі, що не хотіли платити, тож доводилося їх залякувати і вмовляти. Якщо знаходився привід, то доходило й до суперечки. Інколи їх облаювали, як бездомних псів. Відкривати однокласникам такі життєві історії Тенґо не міг.

Коли він перейшов у третій клас початкової школи, всім у класі стало відомо, що його батько збирає абонентну плату для «NHK». Можливо, хтось бачив, як він разом з батьком ходив збирати гроші. Так чи інакше, щонеділі, від ранку до вечора, він услід за батьком обходив містечко. Тож, природно, що хтось його помітив, тим паче що тепер сховатися за батька він не міг — був завеликим для цього. Скоріше було дивно, що досі цей факт не розкрився.

Відтоді його прозвали NHK. У товаристві дітей батьків із середнього класу «білих комірців» Тенґо неминуче став «людиною іншої раси». Бо більшість із того, що було звичним для інших дітей, для нього було незвичним. Він жив в іншому, ніж вони, світі й зовсім іншим життям. Учився у школі надзвичайно успішно, вирізнявся серед них і в спорті. Був високого зросту і сильним. Приязно ставилися до нього і вчителі. А тому, хоч і вважався «людиною іншої раси», не був у класі відщепенцем. Скоріше навпаки — в усьому його визнавали першим. Та коли хтось пропонував кудись у неділю піти або запрошував до себе в гості, він не знав, що відповісти. Навіть якби сказав батькові, що цієї неділі учні збираються в домі товариша, то наперед знав, що з розмови нічого не вийде. Завжди наражався на батькову відмову. Мовляв, на жаль, неділя для цього не підходить. Оскільки відмова повторювалася не один раз, то, природно, ніхто його нікуди не запрошував. Він незчувся, як опинився поза будь-якою групою, завжди був сам-один.

Хоч би що сталося, у неділю він разом із батьком з ранку до вечора мусив іти знайомим маршрутом — збирати абонентну плату. Це було абсолютне правило, без жодного винятку чи зміни. Батько не щадив його навіть тоді, коли Тенґо застуджувався і безперестанку кашляв, мав невелику гарячку або розлад шлунку. І тоді, плентаючись за батьком, Тенґо думав: «От було б добре, якби я отак зараз упав і вмер». Якби таке сталося, то, може, батько хоч трохи задумався б над своєю поведінкою — що, можливо, ставився до дитини надто суворо. Однак, на щастя чи на біду, Тенґо вродився надзвичайно здоровим. З гарячкою, з болем у шлунку, з відчуттям нудоти, не падаючи й не втрачаючи свідомості, проходив разом з батьком довгим маршрутом збирання плати для «NHK». І ніколи не скиглив.


Після закінчення війни батько репатріювався з Маньчжурії без жодного гроша в кишені. А народився він у селянській родині третім сином в Тохоку[17] і разом із гуртом земляків перебрався в Маньчжурію на освоєння нових земель. Він не клюнув на урядову пропаганду — мовляв, Маньчжурія — це рай, з просторими родючими землями, де переселенці можуть заможно жити. Від самого початку знав, що ніде на землі немає раю. Та вони всі бідували, жили надголодь. Залишившись дома, в селі, прирікали себе на голодну смерть, бо світ охопила страшна економічна депресія, а безробітних ставало щораз більше. Податися до міста і знайти там пристойну роботу ніхто не сподівався. Тож, аби вижити, не залишалося іншого способу, як перебратися до Маньчжурії. Після того, як селяни-переселенці пройшли попередню підготовку, зокрема навчились користуватися зброєю у крайньому випадку й дістали сякі-такі знання про Маньчжурію, під трикратні вигуки «Бандзай!» їх провели з батьківщини і з Дайрена на поїзді відправили до кордону з Маньчжурією. Там їм виділили землю, придатну для обробітку, надали сільськогосподарський реманент і вручили гвинтівки, й вони разом узялися до роботи. Земля виявилася яловою, вкритою камінням, взимку вся промерзала, їсти було нічого, тож переселенці не гребували й м'ясом приблудних собак. Однак упродовж перших кількох років уряд допомагав їм, і вони якось зуміли вижити.

  48  
Предыдущая страница Следующая страница
×
×