1Q82. Книга перша

— Чому в неділю, — спитала Фукаері.

Тенґо відчув, як під пахвами почав виступати піт. Стиснуло груди. Від думки про зустріч із новою людиною і про те, що нового вона принесе. І про те, чим це йому загрожуватиме.

— Чому в неділю, — ще раз спитала Фукаері.

Тенґо згадав про неділю зі своїх дитячих літ. Коли вони закінчували обхід маршрутом, визначеним для збирання абонентної плати для «NHK», батько разом із ним заходив у пристанційну їдальню і казав: «Замовляй, що тобі подобається».

То була своєрідна нагорода. Для них обох, що жили скромним життям, це була майже єдина нагода поїсти в місті. Там батько, як не дивно, замовляв пиво (зазвичай він не брав у рот нічого хмільного). Та навіть батькове припрошування не збуджувало апетиту. Звичайно Тенґо завжди голодував, але тільки в неділю чомусь не хотів їсти. З'їсти геть усе із замовленого — залишати нічого не дозволялося — оберталося на муку. Іноді мимоволі хотілося блювати. Такою була неділя для Тенґо в дитинстві.

Фукаері глянула на його обличчя. Шукала чогось в його очах. Потім простягнутою рукою взяла його руку. Тенґо здивувався, але намагався не видавати на обличчі свого подиву.

Аж до прибуття на станцію в містечку Кунітаті вона не відпускала його руки. Її рука була твердішою і гладшою, ніж йому здавалося. Не гарячою і не холодною. Була вдвічі меншою від його руки.

— Нічого не бійтеся. Бо неділя не буде такою, як завжди, — сказала вона, ніби сповіщала щось, нікому не відоме.

«Здається, вперше за одним разом вона вимовила два речення», — подумав Тенґо.

Розділ 9

(про Аомаме)

Змінився краєвид, змінилися правила

Аомаме пішла до найближчої від її квартири районної бібліотеки. І, стоячи перед прилавком, попросила показати підшивку газет зменшеного формату. За три місяці — від вересня до листопада 1981 року. «Є «Асахі», «Йоміурі», «Майніті» та «Ніккей». Яку з них ви хотіли б?» — спитала бібліотекарка, жінка середніх літ, в окулярах, яка здавалася домогосподаркою на побічній роботі, а не штатною бібліотечною працівницею. Хоча й не була повною, її зап'ястя набрякло, немов шинка.

— Дайте будь-яку, — сказала Аомаме. — Вони всі однакові.

— Можливо, що так, але боюсь, що якась одна вам не підійде, — сказала жінка одноманітним голосом, що відкидав подальшу суперечку. Оскільки й Аомаме не збиралась дискутувати, то без особливої причини вибрала «Майніті». Сіла за відгороджений стіл, розгорнула блокнот і з кульковою ручкою в руці взялася перегортати надруковані статті.

На початку осені 1981 року особливо значних подій не сталося. У липні того року принц Чарлз і Діана справили весілля, і його відлуння ще досі тривало. Про те, куди молодята поїхали й що робили, в чому була Діана, з якими прикрасами. Аомаме, звичайно, знала про їхнє одруження. Але особливо ним не цікавилася. Вона зовсім не розуміла, чому люди у світі так глибоко переймаються долею англійського принца-спадкоємця і принцеси. Зовнішністю Чарлз скидався не на принца-спадкоємця, а на вчителя фізики з хворим шлунком.

У Польщі «Солідарність» під керівництвом Валенси поглибила протистояння з урядом, а радянський уряд з цього приводу висловив «занепокоєння». Якщо сказати виразніше, то це означало, що він готовий вислати танковий корпус, як під час «Празької весни» 1968 року, якщо польський уряд не зможе виправити ситуації. І про це Аомаме приблизно пам'ятала. Знала також, що врешті-решт СРСР відмовився від негайного втручання. А тому докладно читати статтю не мала потреби. І ще одне — американський президент Рейґан, можливо, з метою стримати СРСР від втручання у внутрішню політику Польщі, видав заяву із сподіванням, що «напруження в Польщі не стане перешкодою для здійснення плану будівництва на Місяці спільної американсько-радянської станції». Будівництво станції на Місяці? Про таке вона ні разу не чула. Та ні, здається, недавно в телевізійних новинах про такий план щось говорилося. Того вечора, коли в готелі в Акасаці вона переспала з рідковолосим чоловіком середніх літ, що приїхав у відрядження з Осаки.

20 вересня у Джакарті відбувся найбільший у світі запуск паперових зміїв за участю понад десяти тисяч чоловік. Про цю новину Аомаме нічого не чула, але в цьому нема нічого дивного. Бо хто ж пам'ятатиме про запуск паперових зміїв у Джакарті, проведений три роки тому?

6 жовтня в Єгипті ісламські екстремісти вбили президента Садата. Аомаме пригадала цей випадок і знову пожаліла його. Бо дуже вподобала собі його лисину й ненавиділа релігійних фундаменталістів. Від самої думки про їхній обмежений світогляд, зарозуміле почуття власної вищості й насильство щодо інших людей вона спалахувала гнівом, якого не могла стримати. Але це не мало стосунку до проблеми, яка зараз перед нею стояла. Аомаме, кілька разів глибоко дихнувши, заспокоїла нерви й перейшла на наступну сторінку.