1Q82. Книга перша

— Схоже, що Ері вам довіряє, — сказав він потім. — Навіть не знаю чому. І я…

Тенґо мовчки чекав наступних слів.

— І я їй довіряю. А тому, якщо вона готова віддати свій твір у ваше розпорядження, то мені нічого іншого не залишається, як погодитися. Та якщо ви справді маєте намір здійснити цей план, то вам треба знати кілька фактів, що стосуються її. — Ніби помітивши дрібненькі пачоси на штанах, кілька разів обтрусив праве коліно. — Де і як вона провела дитинство, через які обставини я забрав її до себе на виховання. Як почну про це розповідати, то воно, гадаю, забере багато часу.

— Послухаю, — сказав Тенґо.

Фукаері, що сиділа поруч, змінила позу. Її руки все ще поправляли комір светра на шиї.

— Гаразд, почну, — сказав сенсей. — Ця розповідь повертає нас до 60-х років. Батько Ері та я довгий час тісно дружили. Я був старший від нього на десять років, але ми викладали на одному факультеті того самого університету. Вдачею і світоглядом різнилися, але чомусь відчували приязнь один до одного. Обидва пізно одружились і після того в нас народилися дочки. Оскільки ми мешкали у відомчому домі, то й дружили сім'ями. І робота в нас успішно просувалася. Тоді ми здобули собі славу «молодих перспективних вчених». Частенько дописували в газети й журнали. То був час, надзвичайно цікавий з багатьох поглядів.

Однак з наближенням до кінця 60-х років у суспільстві поступово запахло димом. У 70-ті роки піднявся студентський рух проти Американсько-японського договору про взаємну безпеку, студенти захоплювали університети, траплялися сутички з військовими підрозділами, криваве суперництво почалося й серед студентських організацій, навіть гинули люди. У такий складний час я вирішив звільнитися з роботи в університеті. У мене вже давно не лежала душа до академічної атмосфери, а в той час я гостро відчув до неї справжню огиду. Мені було все одно — виступати за чи проти системи. Врешті-решт ішлося тільки про зіткнення організацій. А я не довіряв будь-якій організації — маленькій чи великій. Судячи з вашого віку, ви тоді ще, напевне, не були студентом.

— Коли я вступив до університету, заворушення вже повністю уляглися.

— Так би мовити, спізнилися на свято.

— Саме так.

Сенсей підняв руки догори й потім опустив на коліна.

— Я покинув університет, а через два роки з ним розпрощався і батько Ері. Він у той час вірив у революційні ідеї Mao Цзедуна й підтримував Велику культурну революцію в Китаї. Бо тоді до наших вух не доходила інформація про те, скільки в ній огидного й нелюдського. Для певної частини інтелігенції навіть стали своєрідною інтелектуальною модою лозунги Mao Цзедуна. Батько Ері організував проголошувати їх частину студентів, створивши в університеті радикальний загін у стилі хунвейбінів, і брав участь у студентських страйках. Повіривши йому, до його організації приєдналися і студенти інших університетів. За певний час група під його керівництвом досягла значних масштабів. На вимогу адміністрації до університету ввірвався військовий загін, заарештував його разом із студентами, що там забарикадувалися, потім звинуваченими в кримінальному злочині. Таким чином його практично звільнили з роботи. Ері була ще маленька й, напевне, нічого не пам'ятає.

Фукаері мовчала.

— Її батька звали Тамоцу Фукада. Після звільнення з університету разом із десятьма студентами, що становили серцевину колишнього загону в стилі хунвейбінів, він організував комуну під назвою «Такасімська школа». Більшість студентів, звільнених з університету, потребували якогось притулку, яким і стала ця комуна. Тоді вона набула певного розголосу в ЗМІ. Ви про це знаєте?

Тенґо хитнув головою:

— Ні, не знаю.

— До роботи в ній залучилася вся родина Фукади, тобто його дружина та Ері. Вся сім'я ввійшла до її складу. А ви уявляєте собі, що це була за «школа»?

— Приблизно, — відповів Тенґо. — Організація на зразок комуни, у якій її члени жили спільно й заробляли на прожиток працею в сільському господарстві, зокрема на молочній фермі, яка поширила свою діяльність на всю країну. Приватна власність у ній не визнавалася, все майно було спільним.

— Саме так. У системі під назвою «Такасімська школа» Фукада шукав країну Утопію, — сказав, нахмурившись, сенсей. — Але ж відомо, що ніде на світі нема такої країни. Так само, як алхімії та вічного двигуна. На мою думку, така система відтворювала бездумних роботів. Від людської голови відмикалося електричне коло мислення. Це був світ, схожий на той, який описав Джордж Орвелл у своєму романі. Та, як ви, може, знаєте, людей, що радо шукають такої мозкової смерті, у світі немало. Бо вона, так би мовити, їх улаштовує. Можна не думати про складні речі, досить мовчки робити те, що накажуть зверху. І не залишитися голодним. Для людей, які прагнули такого середовища, «Такасімська школа», можливо, справді була країною Утопією.