1Q82. Книга перша

— Непогані. Кількість разів невелика, але кожен раз триває довго. Вони не спішать. Якщо все піде добре, можуть не один раз довести до оргазму.

Жінка на мить задумалася.

— Коли так, то я, здається, трохи зацікавилася ними. Може, спробувати?

— Як хочете, — відповіла Аомаме.

— А секс учотирьох ви коли-небудь мали? З переміною партнерів.

— Ні.

— Я також, але вам цікаво?

— Гадаю, ні, — відповіла Аомаме. — Так, я готова створити команду і навіть певний час діяти разом, але хотіла 6 про вас щось знати. Якщо ви нічого не розкажете, то розмови, можливо, далі не буде.

— Гаразд. Це справді слушна думка. Що саме, наприклад, ви хочете про мене знати?

— Наприклад, ну… яка у вас робота?

Жінка ковтнула коктейлю й поставила склянку на тацю. Потім, промакуючи губи паперовою серветкою, витерла рот. Перевірила на ній сліди помади.

— Не дуже смачний, — сказала вона. — На основі джину?

— Джин з лимонним соком і содовою.

— Справді годі назвати це великим винаходом. Але смак непоганий.

— От і добре.

— Так значить, яка в мене робота? Трохи важке питання. Чесно кажучи, ви, може, не повірите.

— Ну, то я почну із себе, — сказала Аомаме. — Я — інструкторка спортивного клубу. Викладаю головно бойове мистецтво. І, крім того, роблю стретчинґ.

— Бойове мистецтво? — здивувалася жінка. — Як Брюс Лі?

— Щось у цьому роді.

— Сильні?

— Так собі.

Жінка привітно всміхнулась і піднесла склянку, ніби для тосту.

— Ну, то в критичний момент, може, станемо непереможною командою? Бо я вже давно тренуюся з айкідо. Правду кажучи, я — поліціант.

— Поліціант, — повторила Аомаме. Трохи роззявивши рот, більше нічого не могла сказати.

— Працюю у столичному управлінні поліції. Не схоже на це? — сказала жінка.

— Звичайно, — погодилася Аомаме.

— Але це чиста правда. Серйозно. Мене звати Аюмі.

— А мене — Аомаме.

— Аомаме… Це справжнє ім'я?

Аомаме поважно кивнула.

— Коли я чую слово «поліціант», то уявляю собі його в уніформі, з пістолетом, у патрульній машині, що проїжджає вулицями. Правильно?

— Я стала поліціантом, бо саме так хотіла робити, але мені не дали, — сказала Аюмі. Взяла з повної чаші кренделик, посиланий сіллю, й почала його гризти. — Тепер мій головний обов'язок полягає в тому, щоб у сміховинній уніформі роз'їжджати на патрульній міні-автомашині й контролювати порушення правил паркування. Звісно, пістолета мені не дають. Бо нема потреби погрожувати пострілом громадянину, який поставив свою «Тойоту-Короллу» перед пожежним гідрантом. Я досить успішно пройшла тренування зі стрільби, але цього ніхто не помітить. Бо я — лише жінка, що кожного дня крейдою на кінці поліцейського кийка пишу на асфальті час і номер.

— А з пістолета «Beretta» ви стріляли?

— Так. Бо тепер усі звикли до нього. Але для мене він трохи заважкий. Бо якщо його зарядити повністю, то заважить майже кілограм.

— Сам корпус важить вісімсот п'ятдесят грамів, — сказала Аомаме.

Аюмі глянула на неї очима власника ломбарду, який оцінює вартість ручного годинника.

— Аомаме-сан, звідкіля у вас такі докладні знання?

— Я давно цікавлюся стрілецькою зброєю, — відповіла Аомаме. — Але, звісно, не стріляла з неї.

— Невже? — немов повіривши, сказала Аюмі. — А от я люблю стріляти з пістолета. «Beretta» — важкий, але віддача в нього менша, ніж у старого, револьвера, а тому, якщо по-вправлятися, то навіть тендітна жінка зможе ним легко користуватися. Але моє начальство має іншу думку щодо цього. Сумнівається, чи жінка здатна дати собі з ним раду. Бо всі вищі поліцейські чини схожі на фашистів з їхнім вивищенням чоловічої статі. Я навіть навчилася успішно орудувати поліцейським кийком. Не гірше за більшість чоловіків. Та це зовсім не ціниться. Тільки грубі шпильки летять у мій бік. Мовляв, ти справді добре навчилася тримати поліцейський кийок, та якщо хочеш потренуватися на практиці, то не соромся, скажи мені. З такими своїми думками вони відстали на півтора століття.

Сказавши це, Аюмі добула із сумки пачку «Virginia Slims», вправним рухом вийняла одну сигарету, взяла в рот і прикурила від тонкої золотистої запальнички. Повільно пускала дим до стелі.

— Чому ви надумали податися в поліцію?

— Я не мала наміру туди йти, але звичайна канцелярська робота мені була не до душі. До того ж не мала якихось професійних здібностей. А коли так, то рід занять на вибір виявився обмеженим. Тому на четвертому курсі університету мене на конкурсній основі прийняли на роботу в столичне управління поліції. Крім того, чомусь багато моїх родичів працювало в поліції. І батько, і старший брат. І один дядько. Оскільки поліція — це своєрідна каста, то я мала перевагу в зарахуванні на роботу завдяки тому, що серед моїх родичів багато поліцейських.