1Q82. Книга перша

— Бо він навіть не знає про моє існування.

Стара пані задумалася над сказаними словами.

— А ви не маєте бажання донести до нього той факт, що ви існуєте?

— Поки що не маю, — відповіла Аомаме.

— Заважають якісь обставини? Хочете сказати, що самі не можете наблизитися до нього?

— Кілька обставин. Та майже все залежить від мого бажання.

Господиня здивовано глянула на Аомаме.

— Досі я зустрічала різних дивних людей, і, можливо, ви — одна з них.

Аомаме ледь-ледь розслабила губи.

— У мені нема нічого особливо дивного. Просто я лише чесна.

— Постійно користуєтеся одного разу вибраними правилами?

— Так.

— І трохи вперті, запальні.

— Можливо.

— Але вчора вночі буйно веселилися, правда?

Аомаме почервоніла.

— Хіба це видно?

— Видно по шкірі. Зрозуміло по запаху. Чоловічі сліди ще лишилися на тілі. Коли людина постаріє, то їй багато що стає зрозумілим.

Аомаме ледь-ледь скривилася.

— Така річ потрібна. Іноді. Але я розумію, що нема в ній нічого похвального.

Господиня простягла свою руку й легенько поклала на руку Аомаме.

— Звичайно, така річ іноді потрібна. Можете не турбуватися. Бо ніхто вам за це не дорікатиме. Та мені здається, що вам краще no-звичайному стати щасливою. Одружитися з коханим чоловіком так, щоб був happy end.

— І я думаю, що так було б добре. Але досягти цього важкувато.

— Чому?

Аомаме нічого не відповіла. Бо це нелегко пояснити.

— Якщо не хочете ні з ким порадитися в особистій справі, то зверніться до мене, — сказала господиня й, прибравши руку, витерла рушником піт на чолі. — 3 будь-чим. Може, я зумію допомогти.

— Дякую, — сказала Аомаме.

— Бувають справи, які не можна залагодити випадковими буйними розвагами.

— Правду кажете.

— Ви не робите нічого, що завдає вам шкоди. Нічогісінько. Ви це розумієте?

— Розумію, — відповіла Аомаме. «Це правда, — подумала вона. — Я не роблю нічого, що завдає мені шкоди». Однак щось після того залишається. Щось, схоже на осад на денці склянки з вином.

Аомаме й тепер часто згадувала про той час, коли померла Тамакі Оцука. І коли подумала, що вже не зможе з нею зустрітись і поговорити, відчувала, ніби її тіло розривається на частини. Тамакі стала її першою в житті подругою. Вони могли відкрити, нічого не приховуючи, одна одній усі свої думки. Перед Тамакі Аомаме не мала такої подруги й після неї не мала. Заміни їй не було. Якби Аомаме з нею не зустрілася, то її життя було б ще убогішим і похмурішим, ніж тепер.

Обидві однакового віку, вони були членами софтбольної команди столичної середньої школи вищого ступеня. І в середній школі, і в середній школі вищого ступеня Аомаме брала завзяту участь у змаганнях із софтболу. Спочатку не мала охоти до цієї гри, але через нестачу гравців її запросили в команду, й згодом Аомаме не уявляла собі життя без неї. Прив'язалася до неї так, як хапається за стовп людина, яку от-от понесе з собою буревій. Потребувала чогось такого. І незчулась, як стала видатною спортсменкою. Була головним гравцем команди у звичайній середній школі та середній школі вищого ступеня, завдяки їй команда здобувала одну перемогу за другою. Це надало їй чогось подібного на впевненість у своїх силах. Та понад усе її тішило те, що знайшла немалий сенс існування в команді й посіла певне становище в цьому, нехай навіть вузькому, світі. Мовляв, вона комусь потрібна.

Аомаме була головним гравцем команди — і пітчером («подавачем м'яча»), і найважливішим, четвертим, бетером («відбивачем м'яча»), Тамакі захищала другу «базу», а також виступала в ролі капітана. Невисока на зріст, вона мала чутливу рефлекторну нервову систему й знала, як користуватися мозком — могла швидко й комплексно оцінити ситуацію. Знала, куди треба змістити центр ваги тіла під час подачі м'яча, і, миттю визначивши, куди полетів відбитий м'яч, бігла захищати порожню «базу». В цьому її ніхто не перевершував. Завдяки її кмітливості команда негайно виходила із скрутного становища. Вона не відбивала м'яч так далеко, як Аомаме, але била різко, точно й швидко бігла. А ще Тамакі мала небуденні лідерські якості. Згуртувала команду, виробляла тактику, усім давала корисні поради й підбадьорювала. Її керівництво було суворим, але члени команди їй довіряли. Внаслідок цього команда з кожним днем ставала сильнішою й на великих столичних змаганнях дійшла до фіналу. Виступала й на змаганнях між середніми школами вищого ступеня. Аомаме й Тамакі залучили до збірної команди Канто.