1Q82. Книга перша

— Гаразд. Ще раз подзвоню за півгодини.

Поклавши слухавку, Аомаме закінчила тушкувати овочі. Потім приготувала суп з місо та пророслими соєвими бобами й з'їла все це разом із нечищеним рисом. Випила півбанки пива, а решту вилила в умивальник. Коли помила посуд і, сівши на дивані, передихнула, знову зателефонувала Аюмі.

— Я подумала, що було б добре разом повечеряти, — сказала вона. — Бо завжди їсти самій нудно.

— А хіба ви завжди їсте самі?

— Я мешкаю в гуртожитку на повному пансіоні, а тому за їдою завжди всі між собою гучно перемовляються. А мені іноді хочеться посмакувати чимось особливим у тихій атмосфері. Де-небудь у модному ресторані. Але самій іти туди не хочеться. Розумієте мій настрій?

— Звичайно.

— Але в такий час навколо нема людини, з якою я могла б разом пообідати. Ні чоловіка, ні жінки. Загалом усі схожі на завсідників якоїсь убогої пивнички. І от я подумала, чи не можна було б піти кудись з вами. Вас це не обтяжить?

— Та ні, зовсім, — відповіла Аомаме. — Гаразд, підемо кудись перекусити чогось смачного. Бо я теж давно цього не робила.

— Справді? — запитала Аюмі. — Це чудово!

— Завтра підходить?

— Так, завтра в мене якраз вихідний день. А гарний ресторан десь знаєте?

Аомаме назвала французький ресторан у Ноґідзака.

Почувши цю назву, Аюмі затамувала подих.

— Аомаме-сан, а хіба це не страшно відомий ресторан? В одному журналі я читала, що там ціни непомірно високі й стіл треба замовляти за два місяці наперед. З моєю зарплатою, гадаю, мені нема туди дороги.

— Не турбуйтеся. Його власник і шеф-кухар — член нашого клубу, якого я треную особисто. Даю йому також поради щодо поживності страв їхнього меню. Якщо попрошу його, то він надасть нам стіл і сильно знизить ціни. Але натомість стіл, можливо, не буде найкращим.

— Та я не проти того, щоб сидіти навіть у стінній шафі.

— Тільки добре причепуріться, — нагадала Аомаме.

Поклавши слухавку, вона трохи здивувалася, що відчуває природну приязнь до цієї молодої жінки-поліцейського. Після смерті Тамакі чогось подібного ні до кого не почувала. Та, ясна річ, це було зовсім інше відчуття — не таке, як до Тамакі. А проте вона так давно не вечеряла ні з ким удвох і навіть не думала, що це можна робити. До того ж компаньйонка виявилася жінкою-поліцейським. Який дивний цей світ!

На Аомаме був невеликий білий джемпер із застібкою на ґудзиках поверх синювато-сірої сукні з короткими рукавами, на ногах — туфлі на високих каблуках від Ферраґамо, у вухах — кліпси, на руці — тонкий золотий браслет. Сумку через плече (звісно, разом із мініатюрною плішнею) вона залишила вдома, а взяла з собою невеликий гаманець від Ла-Баґажері. Аюмі мала на собі простий чорний жакет від Ком-де-Ґарсон поверх брунатної теніски з великим вирізом та елегантної спіднички з квітчастим візерунком. Як і попереднього разу, в руках тримала сумку від Ґуччі, у вухах — сережки з невеличкими перлинами, на ногах — брунатні туфлі на низьких каблуках. Тепер вона здавалася набагато привабливішою й вишуканішою, ніж минулого разу. Принаймні, зовсім не була схожою на поліцейського.

Вони зустрілися в барі, випили легкого коктейлю «Мімоза» на основі шампанського, а потім їх провели до непоганого стола. З'явився власник готелю (він же шеф-кухар) і заговорив з Аомаме. І сказав, що вино в них подається зі знижкою.

— Вибачте, але воно вже відкорковане й для проби його лишилося мало. А вчора до нього висловлювалися претензії, тож довелося його замінити, хоча в його смаку не було нічого поганого. Від одного клієнта, відомого політика, що вважається великим знавцем вин, але насправді нічогісінько в них не петрає. Він просто хизувався перед колегами. Мовляв, оце бургундське трохи гірчить. Оскільки клієнтів ми поважаємо, то, підбираючи відповідні слова, сказали: «Ну, що ж, можливо, трохи гірчить. Видно, на складі імпортера не доглянули. Зараз же замінимо. Ви ж наші гості. Самі добре розумієте». — І принесли іншу пляшку. Так згладжуємо непорозуміння. А між нами кажучи, трохи збільшили рахунок. Бо, зрештою, він спише все це на представницькі витрати. Хай там що, але ми не подаємо своїм клієнтам того, до чого були претензії. Це ж цілком природно.

— Та нам до цього байдуже.

Власник ресторану підморгнув одним оком.

— Справді байдуже?

— Звичайно, байдуже, — сказала Аомаме.

— Абсолютно, — підтвердила Аюмі.