Втрачений символ

— Так. Це слово в множині.

«Та ото ж!» Ленґдон ніколи не розумів, чому в перших абзацах Біблії йшлося про Бога як множинну істоту. Елоїм. Всемогутній Господь описувався у Книзі Буття не як Один, а як Численний.

— Бог — множинний, — прошепотіла Кетрін, — бо множинними є людські уми.

Думки Ленґдона враз закрутилися вихором... мрії, спогади, надії, страхи, відкриття — все завирувало над ним під куполом ротонди. А коли його очі знову заплющувалися, він спіймав себе на тому, що невідривно дивиться на три латинських слова, вписаних в «Апофеоз».

Е pluribus unum.

«З численних — єдиний», — подумав він, поринаючи в сон.

ЕПІЛОГ

Роберт Ленґдон поволі прокинувся.

На нього звідусіль дивилися обличчя. «Де я?»

За мить він згадав де: під фрескою «Апофеоз». Він повільно сів. Від лежання на твердому місточку в нього затерпла спина.

«Де ж Кетрін?»

Ленґдон поглянув на свій годинник з Мікі-Маусом. «Майже час іти». Він зіп'явся на ноги і обережно зиркнув через поруччя вниз, у зяючу порожнечу.

— Кетрін? — гукнув професор.

Але слово повернулося до нього луною з пустки безлюдної ротонди.

Піднявши з підлоги куртку, він витрусив її і вдягнув. Потім понишпорив у кишенях. Ключ, який дав йому Беламі, зник. Пробираючись назад балкончиком, Ленґдон рушив до отвору, який показав їм Архітектор, — то були круті металеві сходи, що вели до вузького темного проходу. Він пішов угору. Вище і вище. Сходи поволі вужчали і крутішали. Однак Ленґдон вперто йшов угору.

«Іще трошки».

Сходинки стали крутими, як на драбині, а прохід — лячно вузьким. Нарешті сходи скінчилися, і Ленґдон вийшов на маленький майданчик. Перед ним виринули важкі металеві двері. Залізний ключ стримів у замку, а двері були трохи прочиненими. Він штовхнув їх — і вони зі скрипом розчинилися. Війнуло холодом. Переступивши через поріг у густу темряву, він здогадався, що опинився надворі.

— А я саме хотіла піти погукати тебе, — сказала Кетрін і посміхнулася. — Майже час іти.

Коли Леґдон збагнув, де він, у нього аж дух перехопило. Він стояв на маленькому консольному місточку, що оточував вершечок купола Капітолію. Просто під ним бронзова статуя Свободи вдивлялася у занурену в сон столицю. Її погляд був обернений на схід, чітко паралельно парку Нешнл Молл. Удалині у передранковій імлі виднівся силует монумента Вашинґтона. З цієї точки височенний обеліск вражав ще більше, аніж раніше.

— Коли його збудували, — прошепотіла Кетрін, — це була найвища споруда на всій планеті.

Ленґдон пригадав старі коричнюваті фото каменярів на риштуванні, на висоті понад п'ятсот футів над землею. Кожен камінь, один за одним, вони клали вручну.

«Ми — будівельники, — подумав він. — Ми — творці».

З незапам'ятних часів людина відчувала, що в ній є дещо особливе, дещо більше. Вона прагнула сили, якої не мала. Мріяла про польоти, про зцілення, про перетворення світу всілякими способами, які тільки поставали в її уяві.

І вона цього досягла.

Нині храми людських досягнень прикрашають Національну алею. Смітсонівський музей повниться зразками на підтвердження наших відкриттів, нашого мистецтва, нашої науки та великих ідей наших мислителів. Вони розповідають історію людини як творця — від кам'яних інструментів у Національному музеї американських індіанців до реактивних літаків і ракет в Національному музеї авіації та космонавтики.

«Якби наші предки побачили нас сьогодні, то, напевне, подумали б, що ми — боги».

Ленґдон вдивлявся в передранкову імлу, униз, у широченні обриси музеїв та монументів, і його погляд поволі повернувся до монумента Вашинґтона. Він уявив собі поховану в наріжному камені Біблію і подумав про те, що насправді слово Бога було словом Людини.

Він згадав про великий циркумпункт, умонтований у круглий майданчик біля підніжжя монумента, який височить на перехресті Америки. Раптом Ленґдон подумав про маленьку кам'яну скриньку, яку ввірив йому Пітер. Він пригадав, як цей кубик розкрився і утворив ту саму чітку геометричну фігуру — хрест із циркумпунктом усередині. «Навіть маленька скринька — і та натякала на це перехрестя».

— Дивись, Роберте! — вигукнула Кетрін, показавши на вершечок монумента.

Ленґдон підняв погляд, але не побачив нічого.

Але потім, придивившись, умить узрів.

Потойбіч парку на вершині гігантського обеліска блищала маленька цятка золотистого сонячного сяйва. Сяйна плямочка швидко яскравішала і більшала, виблискуючи на алюмінієвому кінчику горішнього каменя. Ленґдон зачудовано спостерігав, як цятка перетворилася на маяк, що завис над імлистим містом. Професор уявив собі напис на східній грані алюмінієвого вершечка і, на свій подив, збагнув, що кожного дня перші сонячні промені над столицею освітлювали одні й ті самі слова: Laus Deo.