Втрачений символ

То була цілковита розгубленість.

«Ти не сама така», — подумав професор. Для більшості людей «Апофеоз Вашинґтона» видавався то химернішим, що довше вони його споглядали.

— На передньому плані — Джордж Вашинґтон, — пояснив Ленґдон, показуючи на фреску посеред купола, що здіймався на висоту сто вісімдесят футів. — Як ви можете бачити, він вдягнений у біле вбрання, а допомагають йому тринадцять служниць. Він зноситься на хмарині над головами простих смертних. Оцей момент і зветься апофеозом... тобто перетворенням на божество.

Сато й Андерсон промовчали.

— Поруч із ним, — продовжив пояснення Ленґдон, — видно низку дивних анахронічних фігур: то древні боги наділяють наших батьків-засновників передовими знаннями. Он — Мінерва, що дарує технічне натхнення нашим великим науковцям-винахідникам — Бенові Франкліну, Робертові Фултону та Семюелю Морзе. — Ленґдон по черзі показав на них рукою. — А онде — то Вулкан, який допомагає нам створити паровий двигун. Поруч Нептун. Він демонструє, як треба прокладати трансатлантичний кабель. Біля Нептуна — Церера, богиня хлібних злаків. Від її імені походить наше слово «сирил» — назва каші. Вона сидить на жатці Маккорміка, яка забезпечила прорив у фермерській галузі, зробивши нашу країну світовим лідером з виробництва сільськогосподарської продукції. На цій картині в загальних рисах зображено, як засновники нашої країни набувають великої мудрості від богів. — Професор нахилив голову і поглянув на Сато. — Знання — це сила, а правильне знання дозволяє людині творити чудеса і виконувати мало не божественні завдання.

Сато опустила погляд з фрески на Ленґдона і потерла шию.

— Прокладання телефонного кабеля мало схоже на божественне діяння.

— Можливо — для сучасної людини, — відказав Ленґдон. — Але якби Джордж Вашинґтон знав, що людство стало настільки могутнім, що розмовляє по телефону через океани, літає зі швидкістю звука і побувало на Місяці, то він би припустив, що ми дійсно стали богами, здатними творити чудеса. — Професор на мить замовк. — Як сказав футурист Артур Кларк, «жодну передову технологію неможливо відрізнити від магії».

Сато стиснула губи, і на її обличчі відбилася напружена робота думки. Вона зиркнула на відрізану руку, потім простежила напрям, куди показував випростаний вказівний палець — на купол.

— Професоре, отой чоловік сказав вам: «Пітер вкаже шлях». Хіба не так?

— Так, пані, але...

— Шефе, — сказала Сато, одвертаючись від Ленґдона. — А можна зробити так, щоб ми роздивилися цю фреску зблизька?

Андерсон кивнув.

— Усередині вздовж купола йде спеціальний місточок.

Ленґдон поглянув високо-високо угору, помітив невеличке поруччя просто під фрескою — і відчув, як його тіло заціпеніло.

— Йти туди немає потреби, — озвався він. Колись йому вже довелося побувати на тому рідко відвідуваному містку разом із одним американським сенатором та його дружиною і він мало не зомлів від запаморочливої висоти та небезпечної подорожі вузеньким містком.

— Немає потреби? — владно спитала Сато. — Ми маємо справу з чоловіком, який вважає, що в цьому приміщенні схований портал, у котрому криється потенціал, здатний зробити його божеством. Маємо фреску, де змальовано перетворення людини на божество, і маємо руку, що вказує прямісінько на цю фреску. Як не крути, а все спонукає нас піднятися нагору.

— Узагалі-то, — втрутився у розмову Андерсон, дивлячись на фреску, — про це мало хто знає, але в куполі і справді є шестикутна ляда, яка дійсно розкривається як портал і крізь яку можна зазирнути вниз і...

— Хвилиночку, — сказав Ленґдон, — це не в тему. Портал, який шукає цей чоловік, є порталом фігуральним, брамою, якої не існує. Коли він сказав «Пітер вкаже шлях», він мав на увазі в метафоричному значенні. Цей жест — коли великий та вказівний пальці випростані догори — є добре відомим символом древніх таємниць і з'являється повсюдно у витворах древнього мистецтва. Саме він присутній у трьох найвідоміших зашифрованих шедеврах Леонардо да Вінчі: «Тайна вечеря», «Поклоніння волхвів» та «Святий Іоанн Хреститель». Це символ містичного зв'язку людини з Богом. Що угорі, те і внизу.

Химерні слова, сказані психом, здалися тепер більш доречними, аніж спочатку.

— Ніколи раніше не бачила цього жесту, — мовила Сато.

«Телевізор треба дивитися», — подумав Ленґдон, якому завжди було якось дивно бачити, коли професійні атлети тицяли пальцем угору, дякуючи Богу після вдалого стрибка чи кидка. І кожного разу його не полишала думка — а чи багато з них знає, що вони таким чином продовжують дохристиянську традицію подяки вищій силі, котра — на коротку мить — перетворила атлета на бога, здатного творити чудеса.