Втрачений символ

— Роберте, — занепокоєно звернувся до нього Беламі. — А директор Сато не казала вам, чому вона так цікавиться усім цим?

Ленґдон похитав головою.

— Конкретно — ні. Просто увесь час повторювала, що це — питання національної безпеки. Мені здається, вона бреше.

— Можливо, — мовив Беламі, чухаючи потилицю. Схоже, йому не давала спокою якась думка. — Але я маю більш тривожне припущення. — Він повернувся і поглянув Ленґдонові прямо у вічі. — Цілком імовірно, що директор Сато дізналася про справжній потенціал цієї піраміди.

РОЗДІЛ 47

Темрява, що поглинула Кетрін Соломон, здавалася непроглядною.

Позбавлена такого звичного і надійного килима, вона намацувала тепер свій шлях наосліп, непевно заглиблюючись у чорну порожнечу і торкаючись її виставленими уперед руками. Крізь панчохи на ногах холоднюча цементна підлога відчувалася, як величезне замерзле озеро, як небезпечне місце, з якого їй потрібно було негайно тікати.

Більше не відчуваючи запаху спирту, вона зупинилася і стала чекати. Стоячи абсолютно непорушно, вона прислухалася, шкодуючи, що її серце гупає так гучно. Важкі кроки позаду начебто стихли. «Де ж він є?» Кетрін заплющила очі і спробувала уявити, де вона зараз. «Куди бігти? Де двері?» Та все марно. Вона вже стільки разів обкрутилася, що тепер вихід із блоку міг бути будь-де.

Колись Кетрін чула, що страх діє як стимулятор і загострює здатність мозку мислити. Одначе зараз страх перетворив її розум на бурхливий потік паніки та розгубленості. «Навіть якщо я знайду двері, я не зможу вийти. Бо втратила ключ-картку, коли скинула з себе халат». Здавалося, тепер її єдиним бажанням було перетворитися на голку в копиці сіна — самотню цятку на величезному просторі площею тридцять тисяч квадратних футів. Попри всепоглинальне бажання кинутися навтьоки, аналітичний розум Кетрін підказав їй єдино правильний логічний висновок: не рухатися взагалі. «Стояти як вкопана. І мовчати як риба». Охоронець уже вийшов їй на підмогу, а від нападника чомусь сильно відгонило спиртом. «Якщо він підійде надто близько, я його почую».

Стоячи у повній тиші, Кетрін швидко обміркувала те, що їй сказав Ленґдон. «Твого брата захопили». Кетрін відчула, як на руці у неї утворилася крапелька поту і поповзла униз, до стільникового телефону, який вона досі тримала у руці. Вона й забула про цей додатковий чинник небезпеки! Якщо телефон задзвонить, то вона не зможе вимкнути цей пристрій, не розкривши його, а отже, дисплей засвітиться у темряві.

«Поклади додолу телефон і йди від нього геть».

Але було вже пізно. Запах спирту наблизився до неї з правого боку. І посилився. Кетрін щосили намагалася стояти і не ворушитися, долаючи в собі інстинктивне бажання тікати. Обережно і повільно зробила вона один крок ліворуч. Але нападник тільки й чекав того моменту, щоб почути слабкий шерхіт її одягу. Кетрін почула, як він стрибонув уперед, хвиля спиртового запаху накрила її, а за плече вхопилася дужа рука. Охоплена тваринним страхом, вона крутнулася і вивільнилася. Математична ймовірність пішла коту під хвіст — і Кетрін щодуху кинулася бігти в чорну порожнечу, а потім різко звернула ліворуч, змінюючи напрям.

Стіна виросла перед нею, наче нізвідки.

Кетрін ударилася об неї так сильно, що аж дух забило. Біль охопив її руку та плече, але вона таки встояла на ногах. Косий кут, під яким Кетрін налетіла на стіну, уберіг її від повної сили удару, але від того було мало втіхи. Бо звук удару відлунив повсюдно у величезному залі. «Тепер він знає, де я». Скорчившись од болю, вона обернулася, вдивилася в темряву блоку — і відчула, що переслідувач теж на неї витріщається.

«Міняй місце! Мерщій!»

І досі насилу переводячи подих, Кетрін пішла вздовж стіни, стиха торкаючись лівою рукою кожного сталевого стояка. «Тримайся стіни. Ти встигнеш прослизнути повз нього, коли він спробує загнати тебе в куток». Вона й досі тримала в руці мобільник, готова щомиті швиргонути його в нападника, якщо виникне така потреба.

Але Кетрін ніяк не була готова до того звуку, який раптом почула: гучне шелестіння просто поперед неї... біля стіни. Вона перелякано завмерла і затримала дихання. «Як же він зміг так швидко добратися до стіни?» Вона почула слабкий подув повітря, просякнутого запахом спирту. «Він йде до мене вздовж стіни!»

Кетрін зробила кілька кроків назад. А потім, швидко обернувшись на сто вісімдесят градусів, почала швидко рухатися у протилежному напрямку вздовж стіни. Вона пройшла десь футів зо двадцять, як трапилося неймовірне: знову поперед неї біля стіни почулося шелестіння одежі. І знову війнуло запахом спирту. Кетрін Соломон перелякано заклякла.