— Аналіз щільності предмета на зображенні дав однозначний результат, — повідомила Нола. — Дев'ятнадцять цілих і три десятих грама на кубічний сантиметр. Це — щире золото. Дуже й дуже цінне.
— Що ще?
— Та є дещо. Дослідження щільності виявило ледь помітну нерівномірність на поверхні цієї золотої піраміди. Схоже, на ній вигравірувано якийсь текст.
— Справді? — У голосі Сато прозвучала надія. — І що ж там сказано?
— Наразі не можу сказати. Напис украй нерозбірливий. Я пробую посилити його через фільтри, але чіткість на рентгенівському зображенні поганкувата.
— Гаразд, продовжуйте роботу. Коли щось буде — зателефонуйте мені.
— Так, пані.
— До речі, Ноло, — у голосі директора з'явилися погрозливі нотки. — Те, про що ти дізналася протягом останньої доби, — зображення кам'яної піраміди та золотого горішнього каменя — належить до найвищого грифа секретності. Тобі не дозволяється консультуватися ні з ким. Ти підпорядковуєшся і доповідаєш безпосередньо мені. Я хочу, щоб ти це затямила.
— Звісно, пані.
— От і добре. Тримай мене в курсі. — І Сато вимкнула зв'язок.
Нола потерла очі й очманіло поглянула на екрани моніторів. Вона не спала вже півтори доби і дуже добре усвідомлювала, що їй не вдасться поспати, аж поки ця криза не добіжить свого кінця.
Яким би він не був.
А в капітолійському гостьовому центрі четверо вдягнених у чорне фахівців ЦРУ стояли перед входом до тунелю, спрагло вдивляючись у тьмяно освітлений прохід, наче зграя голодних собак, готових погнатися за здобиччю.
До них підійшла Сато, котра щойно закінчила розмову по телефону.
— Панове, — сказала вона, і досі тримаючи в руці ключ, що його дав Нуньєсу Архітектор, — ви зрозуміли ваше завдання?
— Так точно, — відповів лідер групи. — Маємо дві цілі: перша — гравірована кам'яна піраміда приблизно фут заввишки. Друга — менший, кубоподібний пакунок заввишки приблизно два дюйми. Обидва предмети востаннє бачили в дорожній сумці Роберта Ленґдона.
— Правильно, — підтвердила Сато. — Ці два предмети треба повернути швидко — і неушкодженими. Питання є?
— Застосування сили?..
Плече Сато і досі пульсувало болем у тому місці, де Беламі лупонув її кісткою.
— Як я вже сказала, найважливіше — це повернути вказані предмети.
— Зрозуміло. — Четверо чоловіків повернулися і рушили в темряву тунелю.
Сато запалила цигарку і дивилася їм услід.
РОЗДІЛ 51
Кетрін Соломон завжди була розважливим та обережним водієм, але зараз мчала зі швидкістю під дев'яносто миль у своєму «вольво» по Сьютленд-парквей. Цілу милю вона тремтячою ногою тиснула на газ, аж поки її паніка почала вщухати. Нарешті вона здогадалася, що її тіпало не лише від страху.
«Мені холодно, я замерзаю».
Нічне зимове повітря вривалося у розбите вікно, лупцюючи її тіло поривами лютого вітру. Ноги в панчохах задубіли, і Кетрін нахилилася за запасною парою черевиків, які тримала про всяк випадок під пасажирським сидінням. Раптом її як ножем ударив біль від гематоми на горлі, у тому місці, де дужа рука нападника, як лещатами, схопила її за шию.
Чоловік, який розбив вікно її авто, не мав нічого спільного з тим приязним русявим джентльменом, якого Кетрін знала як Кристофера Абадона. Його густе волосся та засмага на обличчі зникли. Голена голова, голий торс та обличчя з розмазаним гримом розкрилися перед нею, наче моторошний гобелен із татуюваннями.
Їй знову почувся його голос, той зловісний шепіт, що злився з виттям вітру в розбитому вікні. «Я мав тебе убити ще тоді, багато років тому, коли я вбив твою матір».
Кетрін здригнулася, і всі сумніви зникли. «Це був він». На все життя запам'ятала вона той вираз маніакальної пристрасті до насильства в його очах. На все життя запам'ятався їй звук єдиного братового пострілу, який зніс цього чоловіка з високого обриву і кинув у замерзлу річку, де він пробив кригу і більше не виринув на поверхню. Слідчі тижнями шукали його тіло, але так і не знайшли, вирішивши насамкінець, що його винесло течією до бухти Чезапік.
Тепер вона знала, що слідчі помилилися.
«Він і досі живий... І повернувся».
Спогади вихором промайнули в уяві Кетрін, і її охопив страх. Це сталося точнісінько десять років тому. Кетрін, Пітер та їхня матір — вся родина — зібралися на Різдво у своєму просторому особнякові, що гніздився на двохстах акрах лісистої ділянки, через яку протікала річка Потомак.