Все ясно

Жінкам було ще гірше. Оскільки вони не мали змоги ділитися одна з одною спалахами спогадів у синагозі або на робочих місцях, їм самотою доводилося чапіти над купами випраного одягу чи сковорідками для випічки. Ніхто не брався допомогти їм відшукати першопричини, нікого було спитати, як пов'язані зернята витиснутої малини з опіками від пари, або чому голоси дітей, котрі плюскаються в Броді, вибивають їм серця з грудей на долівку. Пам'ять, завдяки якій усі мали відчувати плин часу, перетворила час на діру, яку ще потрібно було заповнювати. Кожна секунда перетворювалася на дві сотні метрів, котрі належало пройти, а то й проповзти. А наступна година здавалася такою далекою, що її годі було побачити. Завтра маячіло аж десь на горизонті, і, щоби дістатися до нього, потрібен був, мабуть, цілий день.

Але найгірше доводилося дітям; попри те, що в них було не так багато спогадів, щоби на них полювати, спрага пригадування діймала їх не менше за всіх дорослих у містечку. їх обплутували навіть не їхні власні нитки, а нитки, натягнуті за них їхніми батьками та батьками їхніх батьків — кінці тих ниток ні до чого не були прив'язані, просто обплітали дітей, з'являючись із нікуди, з темряви.

Порівняно з активним забуванням, більш болючим може бути тільки інертне пригадування. Сафран лежав на ліжку й намагався вишикувати в лінійку всі спогади останніх сімнадцяти років, вибудувати з них якийсь узгоджений наратив, котрий можна було б зрозуміти чи за порядком його образів, чи за прозорістю їх символізму. Де ж поділася симетрія? Де розлами і тріщини? Яке було значення всього того, що сталося? Він народився, вже маючи кілька зубів, і тому мати перестала годувати його грудьми, і тому рука в нього не розвинулася, і тому жінки любили його, і тому він робив те, що робив, і тому, власне, він і був тим, ким був. Але ж чому він народився зубатим? І чому мати не могла просто зливати молоко для нього в пляшечку? І чому відмерла саме рука, а не нога? І чому всі закохувалися в ту мертву кінцівку? І чому він таки робив те, що робив? Чому він став тим, ким став?

Він не міг сконцентруватися. Любов виповзала з нього назовні, немов яка хвороба. У нього почалися запори, нудота, часті запаморочення. У воді на дні нового порцелянового унітазу він побачив лице, котре не міг упізнати: обвислі щоки з посивілою щетиною, мішки під очима (які, як він розсудив, уміщали всі сльози радості, котрі він не виплакав), потріскані, жирні губи.

Але ж це було зовсім не те обличчя, яке він бачив ще вчора вранці, коли заглядав у скляні очі Сонячного Годинника. Його старіння не було виклика'не якимось природнім процесом, ні — він став жертвою свого кохання, хоча тривало воно щойно одну добу. Він був ще хлопчиком і вже, водночас, не хлопчиком. Став чоловіком, але ще не був чоловіком. Завис десь між останнім цілунком своєї мами й першим цілунком, котрий судилося йому покласти на чоло своєї дитини у міжчассі війни, яка вже почалася, але ще тільки мала прийти.

Наступного ранку після першого бомбардування в міському театрі відбулися збори громади — перші від часу дебатів з приводу прокладання електричного освітлення — обговорювали, які ускладнення може нести війна, чиї шляхи, як виглядало, мали пролягти через Трохимбрід.

Рав Д. (тримаючи над головою шмат паперу). Я щойно прочитав листа від сина, котрий мужньо бореться на польському фронті; він пише, що нацисти чинять навкруг небачені звірства і що Трохимброду слід приготуватися до найгіршого. Він каже (заглянувши в папір, читаючи), нам варто негайно «вжити всіх можливих заходів».

Арі Ф. Та про що ви говорите! Нам варто перейти на бік нацистів! (Викрикуючи і крутячи пальцем біля скроні): це все українці — це вони втягнули нас у все це! Ви чули, що вони витворили у Львові? (Це нагадує мені моє народження [ви ж знаєте, я народився на підлозі в домі рабина (мій ніс дотепер пам'ятає запах плаценти впереміш з духом юдаїки [а в нього були найкращі, які я бачив, підсвічники (з Австрії [якщо я не помиляюся (або з Німеччини)])])])…

Рав Д. (спантеличений, жестами виказує своє спантеличення). Та про що ви говорите?

Арі Ф. (надзвичайно щиро спантеличений). Нічого не можу пригадати. Ці українці. Моє народження. Свічки. Я знаю, що мав на увазі щось важливе. З чого я почав?

І так було з кожним, хто починав говорити: їхній розум одразу ж поринав у спогади. Слова ставали потоками думок без початку й кінця і тонули ще до того, як досягали рятівних плотів суті, котру намагалися роз'яснити. І ніхто не міг згадати. Що хто мав на увазі і для чого, врешті-решт, мали слугувати всі ці слова.