Все ясно

Зовні: губи впивалися в губи на сіні у повітках, пальці шукали стегон, шукали губ, торкалися вух, торкалися колін на ковдрах і на траві чужих садків, однак всі вони думали про Брід, кожен думав лише про Брід.

Янкель? Ти дома? — кликала вона, ходячи гола з кімнати до кімнати, з набубнявілими й рожевими від холоду сосками, вкрита гусячою шкірою і з дощовими краплинами на кінчиках повік.

Зовні: грубі руки м'яли жіночі груди, ґудзики порскали навсібіч. Речення ставали словами, ставали зітханнями, ставали стогонами, ставали хрипами, ставали світлом.

Янкелю? Ти ж казав, що ми зможемо подивитися з даху.

Вона знайшла його в бібліотеці. Але він не заснув, як вона думала, у своєму улюбленому кріслі з недочитаною книгою, сторінки котрої крилами вкривали йому груди. Він лежав на підлозі, скулившись, як дитина, стискаючи в руках зіжмакану в кульку цидулку. Крім цього, в кімнаті панував досконалий порядок. Коли він відчув перший спалах жару в мозку, то доклав зусиль, щоби нічого не зачепити. Його спантеличило, що ноги відмовилися його тримати, і йому стало соромно, коли він зрозумів, що помре на підлозі, самотою у всій вазі свого горя, помре, так і не сказавши Брід, якою гарною вона була того дня, і що вона має добре серце (а це набагато краще, ніж мати добрий розум), і що він не є її рідним батьком, хоча з кожним своїм благословенням, кожен день і кожну ніч мріяв ним бути; він не зможе розказати їй свій сон про вічне життя з нею, про їхню спільну смерть або безсмертя. Він помер із зіжмаканою цидулкою в одній руці і з рахівницею в іншій.

Вода сочилася з-поміж дощок даху так, наче будинок насправді був печерою. Написана помадою автобіографія Янкеля поступово спливала зі стелі його спальні, опадаючи на ліжко й на підлогу пластівцями, подібними до кривавого снігу. Тебе звати Янкель… Ти любиш Брід… Ти Приземлений… Ти колись був одруженим, але вона покинула тебе… Ти не віриш у потойбічне життя… Брід здалося, що як вона заплаче сама, то її сльози підточать стіни й будинок рухне, тому вона втримала їх під повіками, заховала їх кудись далі, у якесь глибше і безпечніше місце.

Вона взяла з рук Янкеля папірець, котрий був вологий від дощу, страху смерті й смерті. Тремтливим дитячим почерком на ньому було виведено: Все для Брід.

Спалах блискавки освітив за вікном чоловіка з Колок. Він був сильним, з важкими бровами над очима кольору кленової кори. Брід бачила, як він виплив з монетами, як він висипав, немов виблював, золото з мішка на берег, але не звернула на нього уваги.

Йди геть! — закричала вона чоловікові, прикриваючи рукою свої оголені груди й заступаючи від його погляду тіло Янкеля. Але чоловік із Колок не пішов.

Йди геть!

Без тебе я не піду, — озвався він до неї через вікно.

Йди геть! Йди геть!

Дощ скрапував з його верхньої губи. Тільки з тобою.

Я швидше вб'ю себе! — заволала вона.

Тоді я заберу з собою твоє тіло, — сказав чоловік, притуливши долоні до шибки.

Йди геть!

Не піду!

Янкель сіпнувся в останній смертній судомі і скинув на підлогу гасову лампу, котра, падаючи, погасла, і в кімнаті стало зовсім темно. Його губи розтяглися й заціпеніли в посмішці, перетворившись у сутінках на гримасу вдоволеності. Брід опустила руки й повернулася лицем до мого пра-пра-пра-пра-прадіда.

Тоді ти повинен для мене дещо зробити, — сказала вона.

Її живіт сяяв, неначе черевце летючого світлячка, — яскравіше, ніж у ста тисяч незайманиць, котрі кохаються вперше.

***

Дафай шфитко! — гукнула моя бабуся до мами, — поспішай! Мамі було двадцять один. Саме стільки, скільки мені зараз, коли я пишу ці слова. Вона живе вдома, ходить у вечірню школу, працює на трьох роботах, хоче знайти мого батька й одружитися з ним, хоче створити й любити мене, співати мені колискових і помирати за мене багато-багато разів на день. Потифись сюти, — знову вигукує моя бабуся, вказуючи на екран телевізора, — хлянь! Вона кладе свою руку на руку моєї мами й відчуває, як у жилах тої струмує її власна кров, а також кров мого діда (він помер всього лише через п'ять тижнів по приїзді до Штатів, якраз через півроку після маминого народження), а також кров моєї мами, і моя кров, і кров моїх дітей, і моїх внуків. Тріск е телевізорі: Людство здійснило ще один малий крок уперед… Вони уважно спостерігають за малою синьою кулькою, яка обертається в пустоті — поворот додому з далекої мандрівки. Бабуся, намагаючись говорити не так голосно каже: Тфому патьку фарто було пожит-ти, апи попатшити все теє. Замість блакитної кульки на екрані з'являється астронавт, він скидає окуляри й потирає очі. Пані та панове, сьогодні Сполучені Штати здійснили висадку людини на Місяць. Моя бабуся схоплюється на ноги — попри всю їхню немічність — і з тисячею сльозинок у голосі вигукує: Тсе прекрасно! Вона цілує мою маму, запускає свої руки їй у волосся, гладить його й повторює: Тсе прекрасно! Моя мати також плаче, і кожна її сльозинка неповторна й неподібна до інших. Так вони й плачуть разом: щока до щоки. І тому жодна з них не чує, як астронавт шепоче: Я щось бачу… Він вдивляється десь понад місячний горизонт на мале містечко Трохимбрід: Там дійсно коїться щось незвичайне.