Все ясно

Ага, я мушу ше дешо спитати про те, шо ти написав. Чого це жінки так люблять твого діда, за те шо в нього мертва рука? Може, вони люблять це, бо так їм здається, шо вони від нього сильніші? А може, вони просто співчувають йому і люблять тому, шо люблять співчувати? Може, вони люблять цю руку, тому шо вона нагадує їм про смерть? Питаю, бо сам не знаю.

До твоїх зауважень про те, як я пишу, у мене тільки одне зауваження. Відносно того, шо ти просив мене забрати ту частину розділу, де ти розповідаєш мені про свою бабку, — скажу тобі, шо це неможливо. Це може бути тільки тоді, якшо ти з мого рішення більше не будеш надсилати мені долари чи якшо ти скажеш всю валюту, вислану досі, повернути тобі назад. Правда, поспішу тебе завірити, шо моя історія буде виправдовувати кожен вкладений американський долар. Правда від нас страждає, як від кочових набігів, ти не знаходиш? Від нас обох. Ти вважаєш, шо нормально — це коли ми пишемо про речі так, як вони дійсно сталися? Якшо твоя відповідь «ні», то як же ти міг тоді написати все це і про Трохимбрід, і про свого діда, і чого тоді радив мені писати неправдиво? А якшо відповіси «так», тоді виникає ше одне питання: якшо ми таки робимо набіги на правду, то чого ж би нам не зробити історію кращою за життя? Мені здається, шо ми в історії подаємо все навіть гірше, ніж було насправді. Ми так пишемо про себе, шо часто виглядаємо в нашій історії дурнями, а сама наша поїздка, яка реально була дуже навіть благородною, виглядає якоюсь вже надто нормальною і навіть другосортною. Ми би могли написати, шо у твого діда було дві нормальні руки і шо він був вірним своїй дружині. Ми могли би дати Брід те, шо вона заслуговує, а не те, шо їй дісталося. Накінець, ми би могли навіть знайти Августину, Джонатан, і ти би сказав їй спасибі, а ми би з Дєдом її обійняли — все це було би перфектно, і красиво, і весело, і навіть повчально сумно, як ти того й хочеш. Можна навіть вписати в історію твою бабку. Ти ж би хотів цього, так же? А ше, от у мене яка думка, ми могли би вписати в історію і мого Дєда. Можливо, це тільки моя пропозиція, не більше, він би міг там врятувати твого дєда. Якраз він і міг би стати Августиною — ну, наприклад, ми би назвали його Август, або просто Алекс, якшо тебе це більше задовольняє. Думаю, шо нема ніяких рамок для того, яким прекрасним ми можемо змусити виглядати це життя.

З відкритим серцем, Олександр

Про те, шо ми побачили, коли побачили Трохимбрід, або Закоханість

«Я ніколи не їздила в них», — сказала жінка, про яку ми продовжували думати, як про Августину, хоча й знали, шо вона не Августина. Дєд на це голосно зареготав. «Що там такого веселого?» — запитав герой. «Вона ніколи не їздила в автомобілі». — «Що, справді?» — «Тут нема чого боятися», — сказав Дєд. Він відкрив для неї передні дверки й торкнувся рукою сидіння, демонструючи, шо в ньому нема нічого поганого. Нікому і в голову не прийшло оскаржувати її право сидіти спереду, і не тільки тому, шо вона була дуже літня жінка і багато чого пережила, а тому, шо вона вперше їхала автомобілем, а всі ж знають, шо коло шофера місце найзручніше. Герой потім сказав мені, шо це місце називають місцем наводчика. Так шо Августина в нас стала наводчицею. «Ви ж не будете їхати дуже скоро?» — спитала Августина. «Нє-а», — сказав Дєд і запхав своє черево під руль. «Переклади їй, що автомобілі — це дуже безпечний вид транспорту і їй не потрібно ні про що хвилюватися». «Машини, взагалі-то, дуже безпечні засоби пересування, — видав я Августині, — деякі з них навіть мають укріплені зони й подушки безпеки; правда це авто їх не має». Думаю також, шо Августині не сподобався звук врумм, який видала машина, бо вона на це видавила пронизливий крик. Дєд заглушив мотор. «Я не можу їхати», — сказала вона.

І шо ж ми зробили? Ми їхали на машині за Августиною; а вона йшла собі по дорозі, (їй склала компанію псина: Семмі Дейвіс Молодший-Молодший біг за жінкою, так шо нам вже не треба було нюхати псячі пукання в салоні.) Августина сказала, шо до місця всього один кілометр, і шо вона зможе туди дійти пішки, і шо ми встигнемо доїхати туди ше до настання темряви — і все побачимо. Мушу вам сказати, шо це дуже дивне відчуття — їхати за кимось, хто іде, та ше й коли йде Августина. Вона могла -йти тільки по кілька десятків метрів, а потім ставала віддихатися. Коли вона віддихувалася, Дєд спиняв машину і вона сідала на місце наводчика, і сиділа доти, доки вже могла рухатися далі.