Все ясно

«Вже так темно», — сказав я, розуміючи, шо це звучить по-дурному. Але інколи ліпше сказати шось дурне, ніж мовчати взагалі. «Так», — сказала Августина. «Стемніло», — сказав я герою, який повернувся з мішками болота. «Так, сказав він, — тут надто темно. Я не звик знаходитися так далеко від штучного світла». — «Це правда», — сказав я. «Так шо з нею сталося? — наполягав Дєд, — їй вдалося втекти, так?» «Так». — «Хтось же її врятував?» — «Ні. Вона стукала до сотні дверей, але жодні з них не відчинилися для неї. Вона заповзла аж до лісу і там знепритомніла від втрати крові. Вона прокинулася вночі. А кров до того часу висохла. І хоча І) неї було відчуття, що вона вже мертва, мертвою була тільки дитина. Дитя прийняло на себе кулю і врятувало свою матір. Чудо». Все сталося надто швидко, так шо я тепер нічого не встигав зрозуміти. Ну, я би хотів розуміти кожне слово з цієї історії, але у ній для розуміння кожного слова треба було мінімум рік. «Вона могла просуватися дуже повільно. Отак вона й вернулася у Трохимбрід, йдучи слідом власної крові». — «Так нашо ж вона поверталася?» — «Тому що була молода і ще дурна». (Ми теж тому повернулися, так, Джонатан?) «Вона боялася, шо її уб'ють?» — «Ні, цього вона якраз зовсім не боялася». — «І шо сталолся потім?» — «Було дуже темно, всі сусіди вже спали. Німці пішли вже в Колки, а тому їх було нічого боятися. Хоча вона б не боялася їх, навіть якщо б вони й зосталися. Тоді вона обійшла всі єврейські хати й тихо все позбирала: книжки, одяг — все». — «Нашо?» — «Щоби цього всього не могли забрати». — «Нацисти?» — «Та ні, — сказала вона, — сусіди». — «Та ну», — — сказав Дєд. «Так», — сказала Августина. «Ні». — «Так». -«Ні». — «Далі вона пішла до тіл, які лежали в ямі біля синагоги, познімала з них золоті коронки, пообрізала волосся, найкоротше, як тільки могла, і навіть свою матір обстригла, і навіть свого чоловіка, і навіть себе». — «Як? Нашо це?» — «А далі?» — «Потім вона сховала всі ці речі в лісі, щоби могти їх потім знайти, коли повернеться, і пішла собі». — «Куди?» — «Куди вдасться». — «Куди?» — «У Росію, в інші місця». — «А далі?» — «А далі вона повернулася». — «Навіщо?» — «Щоби зібрати речі, які вона заховала, і побачити, що ще залишилося. Всі, хто повернувся, сподівалися, що вони побачать свої домівки, і друзів, і навіть родичів, яких бачили вже забитими. Бо говорили, що коли буде кінець світу — прийде Месія». — «Але ж це не був кінець світу», — сказав Дєд. «Був. Але Месія просто не прийшов». — «Шо ж він не прийшов?» — «Так ми отримали урок, який можемо отримати зі всього, що стається — Бога не існує. Згадайте всі Його приховані подоби, і ви в цьому пересвідчитеся». — «А шо як то було випробування твоєї віри?» — запитав я. «Я не можу вірити в Бога, який так випробовує віру». — «А якшо це було не в його владі?» — «Я не можу вірити в Бога, який не спинив того, що тоді відбувалося». — «А якшо все це зробила людина, а не Бог?» — «У людину я не вірю також».

«Так шо ж вона побачила, коли вернулася вдруге?» — спитав Дєд. «Оце, — сказала Авгус-тина й показала рукою в темряву, — нічого. Тут усе точнісінько так само, як і тоді, коли вона повернулася. Вони забрали все, що залишили німці й розійшлися по інших штетлях». — «І коли вона побачила все це, то пішла геть?» — спитав я. «Ні, вона зосталася. Вона відшукала найближчу до Трохимброда вцілілу хатину — після війни вони були пусті — і пообіцяла собі, що житиме там, аж доки не помре. Знайшла всі речі, які заховала, і перенесла все те в хатину. То була її кара». — «За шо?» — «За те, що вона вижила».

Перед від'їздом Августина відвела нас до стели пам'яті Трохимброду. Це була кам'яна брила, розміром з героя, поставлена посередині поля, наскільки посередині — не можна було побачити, бо була глупа ніч. На стелі російською, українською, на івриті, польською, на ідиші, англійською і німецькою мовами було зроблено такий напис:

ЦЕЙ МОНУМЕНТ ЗВЕДЕНО ДЛЯ УВІКО-ВІЧНЕННЯ ПАМ'ЯТІ 1204 МЕШКАНЦІВ ТРОХИМБРОДУ, КОТРІ ЗАГИНУЛИ ВІД РУК НІМЕЦЬКИХ ФАШИСТІВ 18 БЕРЕЗНЯ 1942 РОКУ

Зведено 18 березня 1992 року Іцак Шамір, прем'єр-міністр держави Ізраїль

Ми з героєм ше довго стояли перед цією стелою, навіть коли Августина з Дєдом давно пішли й розчинилися в темряві. Він не розмовляв. У такій ситуації ніхто б не розмовляв. Я глянув на нього, коли він почав переписувати інформацію з монумента до себе в щоденник, але я впевнений, шо і він глянув на мене, поки я вивчав стелу. Він усівся на траві, і я також сів біля нього. Так ми декілька хвилин посиділи, а потім разом лягли на спини, і трава стала нам за ліжко. Оскільки було дуже темно, ми могли бачити багато зірок. Здавалося, шо ми під здоровенною парасолею чи під спідницею. (Це не те шо я для тебе це написав, Джонатан, мені тоді саме так і здавалося.) Довгий час ми говорили про різні речі, але якшо чесно, я не слухав його, а він не слухав мене, а ше я не чув себе, і він себе теж не чув. Ми лежали на траві під небом, і це було все, чим ми займалися.