Все ясно

Скажи мені — і я тобі те дістану. Будь-що. Я хочу поцілунок.

Ти можеш мати їх стільки, скільки захочеш, і повсюди, де захочеш.

Цілуй сюди, — показувала тоді вона пальчиком собі на губи, — / то вже. Він тягнув її на бічну алею. Ні, — казала вона. Цілуй мене тут, — і вона знову торкалася пальчиком губів. Зараз.

Він сміявся. Цілувати тут? — він клав пальця й собі на губи. І то вже?

Тут, — казала вона, торкаючись пальчиком своїх губ. Зараз.

Тоді вони сміялися разом. Нервовим сміхом. Починали з дрібного хихотіння. Додавали гучності. Далі реготали. Множили сміх. Ще голосніше. Підносили глум до квадрату. Ледве зводили дух між приступами веселощів. Тратили контроль. Сміх ставав божевільним. Сягав нескінченності. Я не можу. Я знаю.

Мій дід кохався із Циганкою сім років, щонайменше двічі на тиждень. Вони розділили одне з одним усі таємниці, пояснили одне одному, наскільки в них на те вистачило хисту, як поводяться їхні тіла, були вольовими й пасивними, жадібними й щедрими, багатослівними й мовчазними.

То як ти розставляєш свої книжки? — запитала вона, коли вони лежали оголені на ліжку з гальки та жорсткого ґрунту.

Я ж сказав тобі, що вони поскладані у моїй спальні на поличках.

Цікаво, а ти б міг у явити своє життя без мене? Та, звісно, міг би, але я не хочу цього робити. Це неприємно, так? Нащо ти це робиш? Це просто щось, про що я думала. Жоден з його друзів — якщо лише можна сказати, що у нього були друзі, крім Дівчини-циганки, — не знав про неї, і решта його жінок не знали про Дівчину-циганку, і його батьки, звісно ж, не знали про Дівчину-циганку. Це була настільки велика таємниця, що йому іноді здавалося, що навіть він нічого не знає про їхні зустрічі. Вона знала про всі його спроби заховати її від решти світу, тримати її схованою у приватній спальні, куди можна потрапити лише через потаємні дверцята, оточити її непробивною стіною. Відтак вона знала, що навіть коли він думає, що кохає її, він насправді її не кохає.

Де, як ти думаєш, ти будеш через десять років? — запитувала вона, піднявши голову з його грудей, щоби звернутися до нього.

Не знаю.

А де, як ти думаєш, буду тоді я? їхній піт змішувався й висихав, полишаючи між ними тонку в'язку плівку.

Через десять років?

Так.

Я не знаю, — відповідав він, бавлячись її волоссям. А як ти думаєш, де ти будеш?

Не знаю.

А де я буду, як ти думаєш?

Не знаю, — відповідала вона.

Вони лежали поруч у тиші, кожне думаючи про своє і намагаючись зазирнути в думки одне одного.

А чому ти спитала?

Не знаю, — відказала вона.

Добре, але що ми про це можемо знати?

Не так вже й багато, — відповіла вона, знову кладучи голову йому на груди.

Вони обмінювалися записочками, неначе діти. Мій дід витинав свої цидулки з газет і вкидав до її баулів, бо знав, що лиш вона тільки й зважиться сягнути туди рукою. Зустрічай мене під дерев'яним мостом, і я покажу тобі такі речі, яких ти ніколи-ніколи не бачила. «З» було взяте від армії, котра покінчить із життям його матері: НІМЕЦЬКІ ЗАГОНИ З'ЯВИЛИСЯ ПОБЛИЗУ РАДЯНСЬКОГО КОРДОНУ; «рі» він виокремив зі складу їх бойових кораблів: ФЛОТ НАЦИСТСЬКИХ ЛІНКОРІВ РОЗБИВАЄ ФРАНЦУЗІВ; «м» зі слова «мене» — з назви півострова, на котрий вони давно поклали око: НІМЦІ БЛОКУЮТЬ КРИМ; «під» сигналізувало, що вже надто пізно і надто невтішно: АМЕРИКАНСЬКА ПІДТРИМКА СЯГНУЛА БЕРЕГІВ БРИТАНІЇ; «ер» з «дерев'яного» мосту віддав найбільший пес з-поміж всіх псів: ГІТЛЕР ОГОЛОШУЄ ПАКТ ПРО НЕНАПАД НЕДІЙСНИМ… і так далі, і так далі — кожна літера була колажем кохання, якому не судилося відбутися, і війни, яка незабаром таки мала трапитися.

Дівчина— циганка карбувала любовні листи на деревах, сповнюючи ліс записками для нього. Не залишай мене, -промовляла вона з кори дерева, у затінку якого вони колись обоє поснули. Поважай мене, — карбувала вона на стовбурі скам'янілого дуба. Так вона складала новий список заповідей, заповідей, котрі б належали їм обом, котрі б керували життям людей, котрі живуть разом, а не нарізно. Люби мене усім серцем своїм, понад усіх коханок своїх. Не поминай ім'я моє намарно. Не убий мене. Шануй мене і да святиться ім'я моє.

Я б хотів за десять років бути там, де будеш ти, — писав він їй, наклеюючи тонкі літери газетних заголовків на шматок жовтого паперу, — чи подобається тобі така ідея?