Гаррі Поттер і напівкровний принц

- Та ні… я думаю, що горокракс посередині. Дамблдор вказав на невиразне зелене світло в центрі озера.

- То нам треба буде перетинати озеро, щоб до нього дістатися?

- Думаю, що так.

Гаррі замовк. У його уяві виникли всілякі водяні почвари, велетенські зміюки, демони, водяники й ельфи…

- Ага, - Дамблдор знову зупинився; тепер Гаррі таки наштовхнувся на нього й від несподіванки заточився над темною водою, проте Дамблдор ухопив його за рукав здоровою рукою і відтягнув назад. - Вибач, Гаррі, я мав би тебе попередити. Відійди до стіни, будь ласкавий: здається, я знайшов потрібне місце.

Гаррі не розумів, що мав на увазі Дамблдор; ця ділянка темного узбережжя здавалася йому такою самісінькою, як і всі інші, але Дамблдор начебто помітив там щось особливе. Цього разу він обмацував пальцями не кам'яну стіну, а просто повітря, ніби сподівався знайти й схопити щось невидиме.

- Ого. - радісно вигукнув Дамблдор за кілька секунд. Його долоня стисла в повітрі щось невидиме для Гаррі. Дамблдор підступив до води; Гаррі нервово спостерігав, як носаки Дамблдорових черевиків з пряжками звисали з самого краю кам'яного виступу. Стискаючи в повітрі долоню, Дамблдор другою рукою підніс чарівну паличку і вдарив її кінчиком себе по кулаці.

Миттю просто з повітря виник товстелезний позеленілий мідний ланцюг, що тягнувся з глибини озера прямо до стиснутої Дамблдорової долоні. Дамблдор ударив по ланцюзі, і той почав по-зміїному прослизати крізь його кулак, падаючи кільцями на землю з брязкотом, що відлунював від кам'яних стін, і підтягуючи щось з глибин чорної води. Гаррі аж зойкнув, коли поверхню розрізав примарний ніс малесенького й зеленого, як і сам ланцюг, човника. Човник гладенько, майже не залишаючи хвиль, надпливав до того місця на березі, де стояли Гаррі й Дамблдор.

- А як ви знали, що він там був? - здивувався Гаррі.

- Чари ніколи не зникають безслідно, - пояснив Дамблдор, коли човник легенько стукнувся об берег, - і ці сліди бувають часом дуже виразні. Я ж був у Тома Редла вчителем. Мені знайомий його стиль.

- А цей… цей човен безпечний?

- Думаю, що безпечний. Волдемортові, якби йому раптом забаглося поглянути на горокракс чи забрати його звідси, і самому треба було б перетнути озеро, не дратуючи тих почвар, що він їх тут позаводив.

- То ті водяні потвори нічого нам не вдіють, якщо ми будемо у Волдемортовому човні?

- Гадаю, нам усе ж варто змиритися, що рано чи пізно вони збагнуть-ми аж ніяк не Лорд Волдеморт. Але поки що все йде непогано. Вони дозволили нам підняти човна.

- Але чому дозволили? - Гаррі ніяк не міг викинути з голови видиво щупальців, що в його уяві вигулькували з темної води, щойно вони відпливуть від берега.

- Мабуть, Волдеморт вважав, що ніхто, крім надзвичайно могутнього чаклуна, човна не знайде, - припустив Дамблдор. - Гадаю, він знехтував такою малоймовірною можливістю, що хтось таки розшукає човен; він вірив, що тих перешкод, яких він тут нарозставляв, ніхто, крім нього, не подолає. Побачимо, чи так воно на справді. Гаррі придивився до човника-справді крихітний.

- Не схоже, що він розрахований на двох. Чи він нас обох витримає? Не виявиться, що ми для нього заважкі?

Дамблдор усміхнувся.

- Волдеморта турбувала не вага, а магічна сила, спроможна перетнути озеро. Скоріш за все, цей човен зачакловано так, що він може перевозити не більше як одного чарівника за раз.

- Але ж тоді…

- Не думаю, Гаррі, що він тебе врахував. Ти ще неповнолітній і не маєш відповідної кваліфікації. Волдеморт і припустити не міг, що сюди потрапить шістнадцяти річний підліток: малоймовірно, щоб на тлі моїх магічних сил були помічені й твої.

Не можна сказати, що ці слова піднесли Гаррі дух; мабуть, Дамблдор це зрозумів, бо відразу додав:

- Волдемортова помилка, Гаррі, Волдемортова помилка… з віком усі стають дурні й забудькуваті, недооцінюючи юність… ну от, тепер ти підеш перший, але дивись, не торкайся води.

Дамблдор ступив крок убік, і Гаррі обережно заліз у човен. Дамблдор теж зайшов і кинув скручений ланцюг на дно. Вони ледве втислися вдвох; Гаррі не міг зручно вмоститися - коліна стирчали над облавками човна, який одразу поплив. Не чути було ані звуку, крім шовковистого шелестіння човна, що розсікав носом воду; він рухався без їхньої допомоги, наче невидимий канат підтягував його до світла в центрі озера. Незабаром вони вже не бачили стін печери; здавалося, ніби пливуть десь у морі, що не мало хвиль.