1q84. книга ІІІ

Розділ 21

(про Тенґо)

Десь у закутку голови

Задзеленчав телефон. Цифри будильника сповіщали 2:05. Була ніч нового дня — понеділка. Звісно, навколо панувала темрява. Тенґо спокійно й міцно спав. Без жодного сновидіння.

Насамперед йому спало на думку, що дзвонить Фукаері. У таку недоречну пору робити це могла тільки вона. «Або Комацу», — наступної миті подумав він. Бо й ставлення Комацу до часу не вкладалося в здоровий глузд. Але цей дзвінок начебто не належав йому. Взагалі звучав настирливо й по-діловому. Крім того, кілька годин тому Тенґо зустрічався з Комацу й про все докладно поговорив.

Ясна річ, був вибір — пустити повз вуха цей дзвінок і далі спати. Загалом Тенґо кортіло це зробити. Однак дзвінок, ніби виключаючи будь-яку іншу можливість, ні на мить не вгамовувався. Здавалось, деренчатиме до світанку. Тенґо встав з ліжка й, натикаючись на щось, підняв слухавку.

— Алло! — ледве повертаючи язиком, сказав він. Здавалось, ніби замість мозку голову заповнював заморожений салат. На світі є люди, які не знають, що салат не слід заморожувати. Бо коли потім його розморожують, він утрачає свій смак. Хоча кажуть, що, можливо, саме це — найкраща його якість.

Приклавши слухавку до вуха, Тенґо почув шум вітру. Примхливого вітру, що пролітає вузькою долиною між горами, злегка скуйовджуючи шерсть струнконогих оленів, які п'ють прозору воду, нахилившись над потоком. Та це не був шум вітру. А чиєсь дихання, збільшене апаратурою.

— Алло! — повторив Тенґо. Можливо, це хтось пустує. Або, може, телефонна лінія несправна.

— Алло! — озвався хтось незнайомим жіночим голосом. Не Фукаері. І не заміжня подруга.

— Алло! — сказав Тенґо. — Тенґо слухає.

— Тенґо-кун, — сказала співрозмовниця. Нарешті розмова начебто стала клеїтися. Але з ким, Тенґо не здогадувався.

— Хто ви?

— Кумі Адаті, — відповіла жінка.

— А-а, це ти? — здивувався Тенґо. Це була молода медсестра Кумі Адаті, що мешкала в будинку, з якого він чув крик сови. — Що сталося?

— Ви спали?

— Ага, — відповів Тенґо. — А ти?

Запитання було беззмістовним. Звісно, сонна людина не може дзвонити по телефону. І чого це він поставив таке дурне запитання? Мабуть, через те, що в його голові міститься заморожений салат.

— Я на роботі, — сказала вона. І відкашлялася. — Послухайте, Кавана-сан нещодавно помер.

— Кавана-сан помер, — нічого не розуміючи, повторив Тенґо. Невже хтось може повідомляти, що він, Тенґо, помер?

— Тенґо-кун, вашого батька не стало, — уточнила медсестра.

Тенґо беззмістовно переклав слухавку з правої руки в ліву.

— Не стало, — знову повторив він.

— Я дрімала в кімнаті відпочинку, коли після першої години пролунав дзвінок виклику, що був у палаті вашого батька. Я здивувалася, бо, будучи довгий час непритомним, він не міг подзвонити, але відразу побігла. Прибігла, та він уже не дихав. І серце перестало битися. Розбудила чергового лікаря, який надав невідкладну допомогу, однак вона була даремною.

— Отже, ти хочеш сказати, що батько натиснув на кнопку дзвінка?

— Можливо. Бо ніхто інший цього не зробив.

— Яка причина смерті? — спитав Тенґо.

— Я вам сама нічого не можу сказати. Але, здається, він не страждав. Обличчя було спокійнісіньким. Як би це сказати… складалося враження, ніби наприкінці осені в безвітряний день з дерева упав листок. Може, я погано висловилася?

— Ні, зовсім не погано, — відповів Тенґо. — По-моєму, добре.

— Сьогодні зможете до нас приїхати?

— Гадаю, що зможу. — З понеділка мали відновитися лекції в підготовчій школі, та якщо помер батько, то якось обійдеться без них. — Сяду на перший експрес. І десь о десятій прибуду.

— Була б вам дуже вдячна. Бо треба залагодити деякі справи.

— Справи? — запитав Тенґо. — Треба щось конкретно приготувати?

— Ви — єдина людина з родини Кавани-сана?

— Мабуть.

— У такому разі візьміть із собою власну печатку. Може, знадобиться. А посвідчення про правильність печатки маєте?

— Гадаю, що так.

— Про всяк випадок прихопіть і його. Нічого іншого, гадаю, не буде потрібно. Бо ваш батько сам, здається, усе приготував.

— Усе приготував?