— Дякую, що ви пішли разом зі мною, — сказав Тенґо після тривалої мовчанки.
Кумі Адаті простягла руку й поклала її на його руку.
— Бо одному важко. Краще, щоб хтось був поруч. От у чому річ.
— Можливо, що так, — погодився Тенґо.
— Смерть людини, за будь-яких обставин, — страшна подія. Бо у світі утворюється ще одна яма. Нам треба ставитися до неї правильно, з повагою. Бо інакше яма не закриється.
Тенґо кивнув.
— Яму не можна залишати відкритою, — сказала Кумі Адаті. — Бо в неї може хтось упасти.
— Але іноді померла людина забирає із собою таємниці, — сказав Тенґо. — І коли яму закривають, таємниці так і залишаються таємницями.
— Я думаю, що так і треба.
— Чому?
— Якщо померла людина їх забрала, то це означає, що їх не можна було залишати.
— Чому не можна було залишати?
Кумі Адаті відпустила руку Тенґо й глянула йому прямо в очі.
— Напевне, в них було щось таке,що точно зрозуміти могла тільки померла людина. Чого вона не зуміла б пояснити словами протягом тривалого часу. Вона мусила тримати їх тільки при собі. Як дорогоцінні особисті речі.
Тенґо мовчки дивився на сонячний кружок під ногами на підлозі з лінолеуму, що тьмяно відсвічував. Перед кружком видніли зношені м'які шкіряні черевики Тенґо й простенькі чорні туфлі-човники Кумі Адаті. Вони були поблизу, але скидалися на картину, побачену вдалині, за кілька кілометрів звідси.
— А у вас, Тенґо-кун, є щось таке, чого ви не можете комусь пояснити, чи ні?
— Можливо, є, — відповів Тенґо.
Медсестра мовчки схрестила свої стрункі ноги в чорних панчохах.
— Ти казала, що раніше помирала, правда? — спитав Тенґо.
— Так, одного разу померла. Самотньої ночі, коли падав холодний дощ.
— І ти пам'ятаєш, як це сталося?
— Ага, пам'ятаю. Бо часто бачу це уві сні. В цілком реалістичному, завжди однаковому. Не сумніваюся, що так було насправді.
— Може, це реінкарнація?
— Реінкарнація?
— Ну, перевтілення. Переселення душі.
Кумі Адаті над цим задумалася.
— Невже? Можливо, що так. А може, ні.
— І тебе після смерті так само спалили?
Вона захитала головою.
— Я цього не пам'ятаю. Бо це сталося після смерті. Я тільки пригадую, що вмерла. Хтось мене душив за горло. Незнайомий чоловік, якого я ніколи не бачила.
— Його обличчя пам'ятаєш?
— Звичайно. Я ж бачила його не один раз у сні. Якби зустріла на вулиці, відразу впізнала б.
— Якби справді зустріла на вулиці, то що робила б?
Кумі Адаті потерла ніс пучкою пальця. Ніби перевіряла, чи ніс ще на своєму місці.
— Я сама про це не один раз думала. Що робила б, якби справді зустріла на вулиці? Можливо, втекла б. Або, може, крадькома стежила б за ним. Наперед годі сказати.
— Навіщо стежила б?
— Не знаю. Може, той чоловік володіє якоюсь важливою таємницею про мене. Якби пощастило, може, відкрила б її.
— Яку таємницю?
— Наприклад, чого я тут.
— Але ж той чоловік одного разу начебто вбив тебе.
— Можливо. — Медсестра злегка стулила губи. — В цьому є небезпека. Звісно, я це добре розумію. Мабуть, найкраще — це кудись тікати. Однак імовірна таємниця так мене вабить, що не можу дати собі ради. Так само кіт, якщо бачить темний вхід, не може туди не заглянути.
Коли скінчилася кремація, разом з Кумі Адаті Тенґо забрав батькові кістки й поклав у маленьку урну. Тримаючи урну в руках, він не знав, що з нею робити. Залишити де-небудь не годилося. Розгублений Тенґо, все ще з урною, разом з медсестрою їхав на таксі до станції.
— Решту дрібних справ я сама як слід залагоджу, — сказала Кумі Адаті в таксі. Потім, трохи подумавши, додала: — Якщо ви не проти, поставлю урну в склеп.
Почувши ці слова, Тенґо здивувався.
— А ви зможете це зробити?
— Чому ж ні? Зможу, — відповіла медсестра. — Бо трапляються навіть випадки, коли на похорон ніхто з рідні не приїжджає.
— Ти мені дуже допомогла б, якби так зробила, — сказав Тенґо. І трохи відчув докори сумління, але, правду кажучи, полегшено зітхнув, коли передав урну медсестрі. «Я більше не побачу цих кісток, — подумав він тоді. — Залишиться тільки пам'ять. Але й вона колись розвіється, як порох».
— Я тутешня, а тому майже з усім можу дати собі раду. Тож вам, Тенґо-кун, краще негайно повертатися до Токіо. Звісно, мивас любимо, але вам не варто залишатися тут надовго.