159  

Сьогодні ввечері зустріну Аомаме на дитячій гірці.Як тільки він почав думати про це, його охопило таке відчуття, ніби функції його організму розділилися на окремі частини й розсіялися на всі чотири сторони. Руки, ноги й обличчя спрямувалися в різні боки. Зібрати відчуття докупи надовго він не міг. Хоч що старався робити, не зумів зосередитися. Не міг ні читати, ні, звичайно, писати. Йому не сиділося також на одному місці. Вдавалося тільки мити посуд у кухні, прати білизну, наводити порядок у шухлядах комода й прибирати ліжко. Та хоч би що він робив, через кожних п'ять хвилин зупинявся і поглядав на настінний годинник. І тоді щоразу думав, що час начебто рухається дедалі повільніше.

Аомаме знає.

Так міркував Тенґо, зайвий раз наточуючи кухонний ніж над умивальником. «Вона знає, що я кілька разів вибирався на дитячу гірку в парку. І, напевне, бачила, як я сидів на гірці й дивився у небо». Про інше він не міг думати. Уявив собі власну постать, освітлену ртутним ліхтарем, на дитячій гірці. Тоді він зовсім не відчував, що хтось його бачить. Цікаво, звідки вона за ним спостерігала?

«Байдуже, звідки, — подумав він. — Це не важливо. Незалежно від того, звідки вона спостерігала, тепер мене впізнає з першого погляду». Від такої думки усього його переповнила велика радість. «Відтоді вона думала про мене так само, як я про неї». Це йому здавалося неймовірним. У цьому світі, схожому на рухливий лабіринт, не зустрічаючись упродовж двадцяти років, людські душі — хлопця і дівчини — залишалися незмінно пов'язаними.

«Та чому тоді Аомаме не озвалася? Все було б простішим. Узагалі як вона дізналася, що я тут мешкаю? Як вона або той чоловік дізналися мій телефонний номер? Я не люблю, щоб мені дзвонили, а тому його немає у телефонній книзі».

У всій цій історії багато чого незбагненного. Її сюжетні лінії переплутані. І не можна визначити, як вони пов'язані й чи існує між ними причинно-наслідковий зв'язок. Та якщо подумати, то здається, що з появою на сцені Фукаері ця історія перебуває у незмінному стані: в ній надто багато запитань і надто мало розгадок. Однак цей безлад хоч і поволі, а все-таки наближається до кінця. Таке складалося загальне враження.

«У всякому разі, о сьомій сьогоднішнього вечора принаймні кілька сумнівів, напевне, розвіється, — роздумував Тенґо. — Ми зустрінемося на дитячій гірці. Не як безпорадні десятирічні хлопець і дівчина, а як самостійні й вільні дорослі чоловік і жінка. Як учитель математики підготовчої школи та інструкторка спортивного клубу. Власне, про що ми там розмовлятимемо? Невідомо. У всякому разі, розмовлятимемо. Заповнимо прогалини, щоб мати спільні знання про себе. І, якщо скористатися дивним виразом того незнайомця, ми начебто маємо звідси кудись поїхати.Тому треба зібрати цінні речі, які не можна полишити. І спакувати їх у сумку так, щоб руки були вільними».

Тенґо особливо не шкодував, що поїде звідси. Він прожив у цій квартирі сім років і тричі на тиждень читав лекції в підготовчій школі, але ні разу не мав відчуття, що саме вона найкраще підходить для його життя. Вона була тільки тимчасовим притулком, схожим на острів серед водного простору. Не стало також заміжньої подруги, з якою раз на тиждень він мав тут таємну зустріч. Пішла звідси після тимчасового перебування і Фукаері. Він не знав, де вони зараз і що роблять. У всякому разі, вони непомітно зникли з його життя. Що ж стосується роботи в підготовчій школі, то його там, безперечно, хтось замінить. І без Тенґо цей світ безперешкодно рухатиметься. Якщо Аомаме хоче кудись з ним поїхати,то він не вагатиметься.

Що таке для нього цінні речі, які хотілося б забрати із собою? Готівка у вигляді п'ятдесятитисячних банкнот і пластикова банківська картка. Це все, так би мовити, його багатство. На звичайному банківському рахунку в нього приблизно один мільйон єн. [25]Та ні, не лише це. На нього перераховано частку гонорару за «Повітряну личинку». Він збирався повернути її Комацу, але так і не зробив цього. Крім того, надруковані аркуші розпочатого роману. Їх не можна залишати. Вони не мають комерційної вартості, але для нього значать багато, рукопис сунув у паперовий пакет, а пакет — у тверду червонувато-брунатну нейлонову сумку, з якою їздив на роботу до школи. Вона стала досить важкою. Дискети поклав у кишені куртки. Електронну друкарську машинку взяти не міг, але записник й авторучку забрав. Отож, що ще?

  159  
Предыдущая страница Следующая страница
×
×