162  

Проміжок часу в двадцять років миттю розчинився в ньому й закрутився вихором. Усі картини, зібрані за той час, усі слова, усі цінності в його душі стали товстим стовпом і завертілися навколо нього, немов гончарний круг. Тенґо мовчки спостерігав це видовище, як людина, що на власні очі бачить розпад і відродження планети.

Зберігала мовчанку й Аомаме. Вони обоє, на холодній дитячій гірці, безмовно стискали одне одному руку. Наново стали десятирічною дівчиною і десятирічним хлопцем. Самотньою дівчиною і самотнім хлопцем. Шкільна аудиторія після уроків, на початку зими. Вони, безпорадні, не знали, що можна дати одне одному й що вимагати. Ще ніхто їх досі насправді не любив, і вони нікого не любили. Вони нікого не обіймали, і їх ніхто не обіймав. І не знали, куди заведе їх цей випадок. Вони зайшли тоді в кімнату без дверей. І вийти з неї не могли. А ще ніхто інший не міг сюди зайти. Вони тоді не знали, що у світі це — єдине досконале місце, в якому самотня людина не почувається самотньою.

Невідомо, скільки часу збігло — п'ять хвилин, година чи цілий день. А може, взагалі час зупинився. Тенґо цього не розумів. Він тільки знав, що може скільки завгодно мовчки перебувати на дитячій гірці, відчуваючи потиск руки Аомаме. Так само тепер, як і десять років тому.

А ще він потребував часу, щоб пристосуватися до цього нового світу. Треба було заново навчитися відчувати, споглядати, добирати слова, дихати й рухатися. Заради цього довелося зібрати весь час цього світу. Та, можливо, тільки цього світу не досить.

— Тенґо-кун, — прошепотіла Аомаме. Не голосним і не тихим голосом, який йому щось обіцяв. — Розплющуй очі.

Тенґо розплющив очі. Час знову почав рухатися.

— Видно Місяці, — сказала вона.

Розділ 28

(про Усікаву)

І частина його душі

Останки Усікави освітлювала люмінесцентна лампа під стелею. Опалення було вимкнене, одне вікно відчинене. Завдяки цьому в кімнаті було холодно, немов у льодовні. Посеред неї, як під час нарад, стояли зведені докупи столи, а на них горілиць лежав Усікава, в зимовій білизні, вкритий зверху старою вовняною ковдрою. Його живіт під нею випинався, наче мурашник серед поля. Запитливо розплющені очі, яких ніхто не міг зімкнути, затулили шматком тканини. Через ледь-ледь розтулений рот він уже не дихав і не промовляв. Тім'я було ще пласкішим, ніж за життя, і здавалося ще загадковішим. Навколо нього жалюгідно вилося грубе чорне кучеряве волосся, як на лобку.

На Голомозому була тепла, на пуху, куртка, а на Кінському хвостові — куртка, пошита із брунатної замші, з хутряним комірцем. Одяг на них якось дивно теліпався. Здавалось, його поспішно взяли на складі з обмеженим вибором. І в кімнаті вони видихали біле повітря. У ній налічувалося їх троє — Голомозий, Кінський хвіст та Усікава. З ряду трьох вікон з алюмінієвими рамами під самою стелею одне було відчинене, щоб підтримати низькою температуру в кімнаті. Крім столів, на яких лежали останки Усікави, в ній не було ніяких інших меблів. Усюди панувала безликість і діловитість. Тут і труп, навіть Усікави, здавався таким самим безликим і діловитим.

Ніхто не прохоплювався жодним словом. Кімната поринула в цілковиту тишу. Голомозий мусив багато про що думати. Кінський хвіст узагалі ніколи не говорив. Усікава був загалом балакучим, але ввечері, два дні тому, мимоволі спустив дух. Голомозий, у глибокій задумі, поволі проходив туди-сюди перед столами, на яких лежав Усікава. Його хода була однаковою, хіба що змінювався напрям руху при підході до стіни. Коли він ступав по блідому жовто-зеленому дешевому килимі, його шкіряні черевики не видавали жодних звуків. Як завжди, Кінський хвіст стояв незворушно біля дверей. Злегка розставивши ноги й випрямивши спину, вп'явся очима в якусь точку простору. Видавалось, зовсім не відчував ані втоми, ані холоду. Про те, що він живе, свідчило хіба що швидке кліпання очима час від часу і регулярно видихуване біле повітря.

Того дня, завидна, в цій холодній кімнаті зібралося для наради кілька чоловік. Керівництво було в роз'їздах, і довелось потратити цілий день, щоб дочекатися кворуму. Нарада була таємною — розмова велася тихим стриманим голосом, щоб ніхто про неї не дізнався. Увесь цей час останки Усікави лежали на столах, ніби експонат на виставці-ярмарку металорізальних станків. Вони вже задубіли. І могли розм'якнути принаймні за три дні. Присутні обговорювали кілька практичних питань, раз у раз позираючи на Усікаву.

  162  
×
×