168  

Так думав Тенґо, але вголос цього не висловлював. Однак знав, що Аомаме уважно вловлює кожне його невисловлене слово. Притулившись своїм маленьким рожевим вушком до його грудей, вона прислухалася до порухів його душі. Як людина, що може відтворити в уяві живі яскраві краєвиди, водячи кінчиком пальця по карті.

— Я хотіла б довго тут залишатись і геть-чисто забути про час, — тихо сказала Аомаме. — Та нам треба зробити одну річ.

«Ми поїдемо», — подумав Тенґо.

— Так, ми поїдемо, — сказала Аомаме. — І то якомога скоріше. Бо вже обмаль часу. А куди — ще не можу виразити словами.

«І не треба», — подумав Тенґо.

— Не хочеш знати, куди? — спитала вона.

Тенґо хитнув головою. Вітер реальності не загасив сердечного вогника. Ніщо не мало більшого значення.

— Ми ніколи не розлучимося, — сказала Аомаме. — Це ясно понад усе. Ми вдруге не відпустимо руки одне одного.

Насунулася нова хмара й надовго заслонила обидва Місяці. Так, наче на сцені безшумно опустилася завіса, світ огорнула ще глибша пітьма.

— Треба поспішати, — прошепотіла Аомаме. І вони обоє встали на дитячій гірці. Їхні тіла знову злилися в одне ціле. А руки міцно стискали одна одну, як у маленьких дітей, що в лісовій темряві навпомацки шукають виходу.

— Ми зараз покинемо «Котяче місто», — вперше заговорив Тенґо. Аомаме з радістю сприйняла його голос.

— «Котяче місто»?

— Місто, в якому вдень панує глибока самотність, а вночі — великі коти. Через нього протікає гарна річка із старим кам'яним мостом. Але там ми не можемо залишатися.

«Цей світми називали по-різному, — подумала Аомаме. — Я називала його світом „1Q84“ року, а він — „Котячим містом“. Але ці назви позначали одне й те саме». Аомаме ще міцніше стиснула його руку.

— Так, ми зараз покинемо «Котяче місто». Разом, удвох, — сказала вона. — І як тільки покинемо його, то ніколи, ні вдень, ні вночі, не житимемо окремо.

Коли вони обоє квапливо залишали дитячий парк, обидва Місяці заховалися за повільною хмарою. Вона затулила очі Місяцям, а хлопець і дівчина, взявшись за руки, вибиралися з лісу.

Розділ 30

(про Тенґо)

Якщо не помиляюся

Залишивши парк, вони обоє вийшли на велику дорогу й зупинили таксі. Аомаме попросила водія їхати до Санґендзяя уздовж державного шосе номер 246.

Лише тоді Тенґо нарешті звернув увагу на одяг Аомаме. На ній, поверх модного зеленого костюма з короткою спідничкою, був весняний плащ, надто тонкий як на таку пору, з поясом. На ногах вона мала панчохи і яскраві туфлі на високих каблуках. З її плеча звисала чорна шкіряна сумка, переповнена й начебто важка. На руках не було рукавичок, а на шиї — шарфа. Ні перснів, ні мережива, ні сережок на собі не мала. Не пахла парфумами. Усе, що мала на собі й чого не мала, здавалося йому надзвичайно природним. Він не міг придумати, що можна було б із цього відняти або що до цього додати.

7-ю кружною дорогою таксі мчало до державного шосе номер 246. Дорожній рух, як ніколи, був безперешкодним. Щойно таксі рушило, вони обоє довго мовчали. Радіо було вимкнене, неговірким виявився і молодий водій. До їхніх вух долинав тільки безперервний, одноманітний шурхіт автомобільних шин. Притулившись до Тенґо, Аомаме й далі стискала його велику руку. Бо якби відпустила, то боялась, що вдруге не віднайде. Повз них пропливало нічне місто, схоже на морську течію, розцвічену світлячками.

— Мені треба багато чого розповісти, — згодом сказала Аомаме. — Та, здається, я не зможу всього пояснити, поки тудине прибудемо. Бо обмаль часу. Та навіть якби такий час був, навряд чи я змогла б усе розповісти.

Тенґо коротко хитнув головою. Мовляв, не треба себе силувати. Вони пізніше зможуть удвох заповнити всі життєві прогалини. Якщо в цьому буде потреба. Зараз Тенґо здавалося, що навіть у цих забутих прогалинах і нерозгаданих загадках, якщо вони спільні для них обох, він знаходить радість, близьку до любові.

— Що мені негайно треба знати про тебе? — спитав Тенґо.

— А що ти знаєш про мене теперішню? — замість відповіді запитала Аомаме.

— Майже нічого, — відповів він. — Лише те, що ти — інструкторка спортивного клубу, незаміжня і мешкаєш у кварталі Коендзі.

— І я про тебе майже нічого не знаю. Хіба що те, що викладаєш математику в підготовчій школі у кварталі Йойоґі, живеш одинаком і написав текст «Повітряної личинки».

  168  
×
×