1q84. книга ІІІ

Власне, що привело її у цю глушину, в якій порядкує забуття і повільна смерть? Тенґо знав, що вона — здібна й працьовита медсестра. Ще молода і вправна. Якби хотіла, то, напевне, могла б переїхати в інший лікувальний заклад. У жвавішу й цікавішу місцевість. Чому навмисне обрала собі роботу в такому глухому закутні? Тенґо хотів дізнатися про причину й обставини, що спонукали її до цього. Якби запитав, то, мабуть, вона б щиро розповіла. Так йому здавалося. Однак подумав, що, по змозі, краще в такі справи не влазити. Бо, що й казати, він перебував у «Котячому місті». Колись йому доведеться сісти в потяг і повернутися у попередній світ.

Скінчивши визначену роботу, медсестра поклала карточку хворого на своє місце й незграбно всміхнулася до Тенґо.

— Особливих змін нема. Як завжди, те саме.

— Стабільний стан, — якомога радіснішим голосом сказав він. — Якщо казати точніше.

Вона трохи винувато всміхнулась і злегка нахилила голову. А тоді зиркнула на книжку, розгорнуту на його колінах.

— Ви її читаєте батькові?

Тенґо кивнув.

— Але сумніваюся, чи він чує.

— Все одно це добре, — сказала медсестра.

— Не знаю, чи це добре, чи погано. Бо іншого нічого не можу придумати.

— Усі не можуть.

— Бо, на відміну від мене, більшість у житті спішить, — сказав він.

Медсестра збиралася щось сказати, але запнулася. Так нічого і не сказала. Подивилася на батька, а потім на Тенґо.

— Бережіть себе, — сказала вона.

— Дякую, — відповів Тенґо.

Коли медсестра Адаті вийшла, він трохи почекав, а тоді взявся до читання вголос.

Під вечір, коли батька на ліжку з коліщатками повезли на обстеження, Тенґо зайшов до їдальні, випив чаю і по громадському телефону подзвонив Фукаері.

— Нічого не сталося? — спитав він дівчину.

— Особливо нічого, — відповіла вона. — Як завжди.

— І зі мною все гаразд. Щодня роблю одне-й те саме.

— А час рухається уперед.

— Саме так, — погодився Тенґо. — Щодня час посувається вперед на один день. І того, що минуло, не вернути.

— Недавно ворона знову прилітала, — сказала Фукаері. — Величезна ворона.

— Під вечір вона завжди прилітає до нашого вікна.

— Щодня робить одне й те саме.

— Саме так, — погодився Тенґо — Як і ми.

— Але про час вона не думає.

— Напевне, не думає. Бо, можливо, поняття часу має тільки людина.

— Чому?

— Людина уявляє собі час прямою лінією. Наче робить зарубки на довгій прямій палиці. Мовляв, ось тут, спереду, — майбутнє, а ось тут, ззаду, — минуле. А теперішнє ось у цій точці. Розумієш?

— Начебто.

— Та насправді час не є прямою лінією. Не має ніякого вигляду. У будь-якому розумінні не має форми. Та оскільки безформна річ не вкладається нам у голові, то для зручності ми уявляємо собі його прямою лінією. На заміну такого поняття здатна поки що тільки людина.

— А може, ми помиляємося?

Тенґо задумався.

— Хочеш сказати, що, може, помиляємось, уявляючи собі час як пряму лінію?

Відповіді не було.

— Звісно, така можливість не виключена. Ми помиляємось, а ворона — ні. Можливо, час зовсім не є прямою лінією. А має форму крученого бублика, — сказав Тенґо. — Однак, можливо, людина жила з таким уявленням десятки тисяч років. Коротко кажучи, вважала, що час завжди пряма лінія, і діяла на підставі такого основного поняття. І досі в такій своїй дії не змогла виявити незручності й суперечності. Тому таке уявлення правильне як закон, встановлений на основі досвіду.

— Закон, встановлений на основі досвіду, — повторила Фукаері.

— Якийсь висновок вважається правильним, якщо він підтверджується багатьма окремими прикладами.

Якийсь час дівчина мовчала. Тенґо не знав, чи вона щось з цього зрозуміла, чи ні.

— Алло! — озвався він до неї.

— Доки ви там будете, — спитала дівчина без запитальної інтонації.

— Тобто доки я буду в Тікурі?

— Так.

— Не знаю, — чесно признався Тенґо. — Наразі можу тільки сказати, що залишуся тут, поки дечого не дізнаюся. А неясного чимало. Ще трохи хочу простежити, як розвиватимуться події.

Фукаері знов замовкла. Коли замовкала, то наче пропадала.

— Алло! — знову озвався Тенґо.