1q84. книга ІІІ

— Не зовсім розумію. А хіба аналіз такого індивідуального характеру врешті-решт вказав би на місце мого перебування?

— Не знаю, — відповів Тамару. — Можливо, вказав би, а можливо, й ні. Залежно від обставин. Просто кажу, що я робив би на його місці.Бо іншого не придумаю. У кожної людини є свій стереотип мислення й поведінки, що робить їх уразливими.

— Це схоже на наукове розслідування.

— Людина не може жити без такого стереотипу. Так само, як музичний твір без теми. Водночас стереотип стягує обручем людське мислення й поведінку, обмежує її свободу. Змінює порядок пріоритетів, а інколи спотворює логіку. В даний момент ви кажете, що не хочете звідти рухатися. Принаймні до кінця року відмовляєтеся переїжджати до безпечнішого місця. Бо чогосьшукаєте. І поки того чогосьне знайдете, звідти не можете поїхати. Чи, може, не хочете?

Аомаме мовчала.

— Я докладно не знаю, про щойдеться й чогови так сильно хочете, але розпитувати не збираюся. Однак, по-моєму, це щось— ваша особиста слабина.

— Можливо, — визнала Аомаме.

— І цей Фукускеголовий, мабуть, завзято полює за особистою причиною, яка вас сковує. Гадає, що натрапить на пролом. Якщо, звісно, він такий здібний, як я собі уявляю, що збере всі уривки інформації й докопається до причини.

— Думаю, не докопається, — сказала Аомаме. — Не зможе знайти зв'язок між мною і цим щось.Бо його треба шукати в моїй душі.

— Ви впевнені в цьому на сто відсотків?

Аомаме подумала.

— На сто відсотків не впевнена. Лише на дев'яносто вісім.

— Тоді варто всерйоз турбуватися про тих два відсотки. Як я вже казав, цей чоловік — професіонал. Здібний і витривалий.

Аомаме мовчала.

— Професіонал — це щось схоже на мисливського пса. Винюхує запахи, які не може почути звичайна людина, і розпізнає недоступні їй звуки. Якби він робив так само, як звичайна людина, то не став би професіоналом. Та навіть тоді він не може довго жити. Тому варто берегтися. Я добре знаю, що ви — обережна людина. Але будьте обережнішими, ніж були досі. Найважливіше не визначається відсотками.

— Я хотіла б вас запитати, — сказала Аомаме.

— Що?

— Що ви збираєтесь робити, якщо Фукускеголовий ще раз тут з'явиться?

Якусь хвилину Тамару мовчав. Очевидно, такого запитання не сподівався.

— Мабуть, нічого не робитиму. Не чіпатиму. Наразі він майже ні на що не спроможний.

— Та якщо він почне дошкуляти?

— Наприклад, чим?

— Не знаю. Чимось, що вас дратуватиме.

Тамару захрипів.

— Тоді, можливо, відправлю йому якесь послання.

— Як професійному колезі?

— Ну… — почав Тамару, — але перед тим, як почати конкретні дії, треба перевірити, з ким він пов'язаний. Бо якщо матиме підтримку збоку, то ми опинимося в небезпечному становищі. Тільки після такої перевірки можна до чогось братися.

— Перед тим, як стрибати у плавальний басейн, треба зміряти його глибину.

— Так би мовити.

— Але ви оцінюєте, що він діє самостійно. Без сторонньої підтримки.

— Ага, так оцінюю. Але досвід показує, що інколи інтуїція мене підводить. На жаль, ззаду не маю очей, — сказав Тамару. — У всякому разі, будьте до всього уважні. Якщо помітите підозрілу людину, якусь найменшу зміну навколо, незвичну подію, повідомляйте.

— Зрозуміло. Буду пильнуватися, — сказала Аомаме. «Не треба мені й нагадувати, — подумала вона. — Я виглядаю Тенґо й намагаюсь не прогледіти найменшої дрібниці. Однак я маю тільки два ока. Як казав Тамару».

— Це все, що я хотів вам сказати.

— Як почувається мадам? — спитала Аомаме.

— Добре, — відповів Тамару. А потім додав: — Тільки, здається, стала мовчазною.

— Вона ніколи багато не говорила.

Тамару злегка захрипів. Здавалось, в його горлі містився орган, який виражав особливі почуття.

— Я хотів сказати, що стала щемовчазнішою.

Аомаме уявила собі стару самотню господиню, яка, сидячи на шезлонгу, невтомно спостерігає за спокійним пурханням метеликів. Під ногами в неї велика лійка. Аомаме знала, як тихо вона дихає.

— Наступного разу серед продуктів вам принесуть коробку бісквітного пирожного, — сказав наприкінці Тамару. — Можливо, це сприятливо вплине на перебіг часу.