Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії

Запах старості, бруду, непраного одягу та несвіжих харчів тільки посилився, коли вона зняла з голови побиту міллю чорну шаль, відкривши рідесеньке сиве волосся, з—під якого просвічувала шкіра.

— Батільда? — повторив Гаррі.

Вона знову кивнула. Гаррі відчув медальйон у себе на грудях. Те, що в ньому, іноді цокало, іноді калатало, а зараз знову ожило й він відчув його пульсацію крізь холод золота. Невже воно знало, невже відчувало, що річ, яка його знищить, уже близько?

Батільда почовгала повз них, відштовхнувши вбік Герміону, наче її не бачила, і зникла, здається, у вітальні.

— Гаррі, щось я сумніваюся, — прошепотіла Герміона.

— Та подивись на неї —якщо буде треба, ми з нею впораємося, — відповів Гаррі. — Слухай, я мав би тебе попередити, що в неї не всі вдома. Мюріель казала, що в неї поїхав дах.

— Сюди! — покликала з сусідньої кімнати Батільда. Герміона підскочила й ухопила Гкррі за руку.

— Усе нормально, — заспокоїв її Гкррі й повів за собою до вітальні.

Батільда човгала по кімнаті, запалюючи свічки, однак усе одно було дуже темно. І страшенно брудно. Товстий шар пилу хрускотів під ногами, а, крім вологості та цвілі, ніс Гаррі вловив щось значно гірше — неначе сморід протухлого м'яса. Цікаво, подумав він, коли хтось востаннє заходив до Батільди, щоб перевірити, як вона дає собі раду. Стара, здається, забула, що вміє користуватися чарами, бо незграбно запалювала свічки вручну, ризикуючи підпалити свої мереживні манжети.

— Давайте, я запалю, — запропонував Гаррі й забрав у неї сірники. Вона стояла й дивилася, як він запалював недо гарки свічок, що по всій кімнаті стояли в блюдцях на стосах книжок чи на столиках, заставлених потрісканими й зацві— лими чашками.

Останню свічку Гаррі побачив на похиленому комоді, де, крім неї, стояло багато різних фотографій. Коли вогник ожив, його відображення затанцювало на запорошеному склі та срібних рамках цих знімків. Гаррі завважив на фотографіях ледь помітні рухи. Коли Батільда почала порпатися біля каміна, щоб його запалити, Гаррі пробурмотів: — "Терґео". — З фотографій зник порох, і Гаррі відразу побачив, що в найбільших і найкрасивіших рамках не вистачає з півдесятка знімків. Гаррі було цікаво, чи їх забрала сама Батільда, чи хтось інший. Тоді його погляд упав на найдальшу фотографію, і він, не стримавшись, негайно її вхопив.

Зі срібної рамки ліниво всміхався до Гаррі золотоволосий життєрадісний злодій—юнак, що сидів колись у Ґреґоровича на підвіконні. І Гаррі відразу згадав, де він бачив цього юнака раніше: в "Житті та смітті Албуса Дамблдора" його рука лежала на плечі юного Дамблдора. Решта фотографій, яких тут не вистачало, були, мабуть, там само — в Рітиній книзі.

— Місіс… міс… Беґшот, — звернувся він до неї трохи трем тячим голосом. — Це хто?

Батільда стояла посеред кімнати, дивлячись, як Герміона розпалює вогонь у каміні.

— Міс Беґшот? — повторив Гаррі й ступив до неї з фото—

графією в руках. Батільда почула його голос і підняла голову, а горокракс ще швидше закалатав у нього на грудях.

— Хто ця людина? —запитав Гаррі, простягаючи знімок їй під очі.

Батільда серйозно глянула на фото, а тоді на Гаррі.

— Ви знаєте, хто це такий? — перепитав він повільніше й голосніше. — Цей чоловік? Ви його знаєте? Як його звати?

Батільда дивилася відсутнім поглядом. Гаррі відчув страшне розчарування. І як та Ріта Скітер зуміла витиснути з Батільди її спогади?

— Хто цей чоловік?! — повторив він запитання, зриваючись на крик.

— Гаррі, що ти робиш? — стривожилася Герміона.

— Герміоно, на цьому фото той злодій, що пограбував Ґреґоровича! Будь ласка! — знову попросив він Батільду. — Хто це?

Та вона тільки дивилася й мовчала.

— Чого ви нас покликали за собою, місіс… міс… Беґшот? —втрутилася Герміона. — Ви щось хотіли нам сказати?

Ніби не почувши Герміони, Батільда почовгала до Гаррі. Легенько смикнула головою й озирнулася на коридор.

— Ви хочете, щоб ми звідси пішли? — запитав він.

Вона знову смикнула головою, але тепер показала спочатку на нього, тоді на себе, а тоді на стелю.

— А, ясно… Герміоно, здається, вона хоче, щоб я пішов з нею нагору.

— Добре, —погодилась Герміона, — ходімо.

Та коли Герміона зрушила з місця, Батільда на диво енергійно захитала головою, знову показуючи спочатку на Гаррі, а потім на себе.

— Вона хоче, щоб я пішов з нею сам.

— Чому? — запитала Герміона, і її пронизливий високий голос луною розійшовся в освітленій свічками кімнаті. Стара тільки головою похитала, почувши цей вигук.