Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії

— Ні! — вигукнув Рон, — ні, не відкривай! Серйозно!

— Чому? — здивувався Гаррі. — Треба позбутися цієї гидоти, бо ми вже кілька місяців…

— Я не зможу, Гаррі, чесно… зроби сам… —Але ж чому?

— Бо ця штука погано на мене впливає! — вигукнув Рон, задкуючи від медальйона на валуні. — Я нічого не можу вдіяти! Гаррі, я не виправдовуюся за те, що втік, але він на мене впливає гірше, ніж на тебе чи на Герміону. Я починаю думати різні дурниці, про які я й так би думав, але він усе погіршує, мені важко це пояснити, бо коли я його знімаю, то все стає на свої місця, але потім знову доводиться його начіпляти… Гаррі, я не зможу! — Він знову позадкував, тягнучи меча по землі й хитаючи головою.

— Ти зможеш, —сказав Гаррі, — зможеш! Ти щойно здобув меча, я знаю, що саме ти маєш ним рубати. Будь ласка, Роне, рубай!

Звучання його імені подіяло на Рона як стимулятор. Він ковтнув слину і, важко дихаючи довгим носом, повернувся до валуна.

— Скажеш коли, — прохрипів він.

— На рахунок "три", — відповів Гаррі, дивлячись на медальйон, примруживши очі. Він зосередився на літері "С", уявляючи змію, а медальйон торохтів, наче в ньому попався в пастку тарган. Його можна було б і пожаліти, якби не пекли так порізи на шиї.

— Раз… два… три… відкрийся/

Останнє слово він наполовину просичав, наполовину прогарчав, і золота кришечка медальйона тихо клацнула

й розкрилася. За скляними віконечками на обох половинках медальйона кліпали очі, темні й гарні, такі, як були в Тома Редла до того, як перетворилися на яскраво—червоні з зіницями—щілинами.

— Рубай! —звелів Гаррі, притискаючи медальйон до валуна.

Рон підняв меча тремтячими руками. Його вістря нависло над очима, що крутилися, як скажені, а Гаррі міцно тримав медальйон, уявляючи, як зараз бризне зі спорожнілих віконечок кров.

І тут з горокракса засичав голос.

— Я бачив твоє серце, а це моє.

— Не слухай! — крикнув хрипко Гаррі. — Рубай його!

— Я бачив твої мрії, Рональде Візлі, і бачив твої страхи. Усі твої бажання можуть збутися, але все, чого ти жахаєшся, теж може збутися…

— Рубай! — заволав Гаррі. Його голос відбився луною від навколишніх дерев, вістря меча затремтіло, а Рон не зводив погляду з Редлових очей.

— Тобі завжди не вистачало материнської любові, бо мати обожнювала дочку… тепер тобі не вистачає дівочої любові, бо вона віддала перевагу твоєму другові… ти завжди був другий, вічно залишався в затінку…

— Роне, та вдар же ти його! — загорлав Гаррі. Він відчував, як затрусився під його руками медальйон, і боявся того, що зараз станеться. Рон ще вище підняв меча, а Редлові очі зблиснули яскраво—червоним сяйвом.

З віконечок медальйона, прямо з тих очей, наче дві гротескні бульбашки, виросли химерно викривлені голови Гаррі й Герміони.

Рон перелякано заверещав і відсахнувся, а з медальйона виростали постаті — спочатку груди, потім талії, ноги, і нарешті вони стали пліч—о—пліч у медальйоні, наче двоє дерев зі спільним корінням, погойдуючись над Роном і справжнім Гаррі, котрий відсмикнув пальці від медальйона, бо той раптом почав пекти й розжарився до білого.

— Роне! — закричав він, але Редл—Гаррі вже говорив Вол—

демортовим голосом, а Рон, мов заворожений, дивився йому в обличчя.

— Чого ти повернувся? Нам було без тебе краще, веселіше, ми були раді, що тебе немає… ми сміялися з твоєї тупості, боягузтва, зарозумілості…

— Зарозумілості! —вторила йому Редл—Герміона, вродливіша, але й жахливіша за справжню Герміону. Вона, рего—чучи, погойдувалася перед Роном, переляканим і приголомшеним, меч безцільно повис у його руках. — Кому ти був потрібний, хто б на тебе взагалі дивився, якщо поруч був Гаррі Поттер? Чого ти досяг у житті порівняно з " Обранцем"? Хто ти такий порівняно з "Хлопцем, що вижив"?

— Роне, рубай його, РУБАЙ! — горлав Гаррі, проте Рон не ворушився. Він дивився широко розплющеними очима, в яких віддзеркалювалися Редл—Гаррі і Редл—Герміона. Волосся в них звивалося, наче язики полум'я, очі сяяли червоним вогнем, а голоси зливалися в лиховісному дуеті.

— Твоя мати зізналася, — глузував Редл—Гаррі, а Редл—Герміона реготала, — що воліла б мати мене своїм сином, що поміняла б тебе на мене, не задумуючись…

— Хто б не віддав перевагу йому, яка б жінка захотіла бути з тобою? Ти нікчема, ти нуль, ти ніщо проти нього, — кепкувала Редл—Герміона, а тоді вигнулася, наче змія, і обвила тілом Редла—Гаррі, тулячись до нього в обіймах і зливаючись з ним у поцілунку.