Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії

— Мені так… мені так жаль, — прошепотіла Герміона.

— Відійшла, — прохрипів Еберфорс. — Назавжди відійшла. Він витер рукавом носа й прокашлявся.

— Ґріндельвальд, звісно, втік. Він і так уже мав недобру славу у своїй країні, і не хотів, щоб Аріану теж записали на його рахунок. А в Албуса були тепер розв'язані руки. Він був вільний від тягаря рідної сестри, вільний, щоб стати найвидатнішим чаклуном…

— Він ніколи не був вільний, — перебив його Гаррі.

— Тобто? — здивувався Еберфорс.

— Ніколи, — повторив Гаррі. — У той вечір, коли ваш брат загинув, він випив зілля, що довело його до безумства. Він почав кричати, благати когось невидимого. "Не зашкодь їм, прошу… краще мені завдай болю".

Рон і Герміона не зводили з Гаррі очей. Він досі не розповідав деталей того, що діялось на острівці посеред озера. Події, що сталися після їхнього з Дамблдором повернення у Гоґвортс, цілком затьмарили все попереднє.

— Він думав, що знов опинився у минулому — з вами і з Ґріндельвальдом, я знаю, — сказав Гаррі, пригадуючи, як ридав і благав пощади Дамблдор. — Він думав, що бачить, як Ґріндельвальд калічить вас і Аріану… це були для нього страшні муки, якби ви побачили його тоді, то ніколи б не казали, що він був вільний.

Еберфорс розглядав свої жилаві руки й наче нічого не чув. Після довгої мовчанки сказав:

— Звідки ти можеш знати, Поттере, що ти його цікавив більше, ніж "загальне благо"? Як ти знаєш, що він би не пожертвував тобою так сама легко, як і сестричкою?

Наче уламок криги пронизав серце Гаррі.

— Я в це не вірю. Дамблдор любив Гаррі, — сказала Герміона.

— Чого ж він тоді не порадив йому заховатися? — відрізав Еберфорс. — Чого ж не підказав, як урятуватись, як вижити?

— Бо іноді, — відповів Гаррі, перш ніж Герміона зібралася з думками, — треба думати про щось більше, ніж власна безпека! Іноді потрібно думати про загальне благо! Бо це війна!

— Тобі ж тільки сімнадцять, хлопче! —Я повнолітній і боротимусь далі, навіть якщо ви здалися!

— Хто сказав, що я здався?

— "Ордену Фенікса немає", — повторив його слова Гаррі. — "Відомо—Хто переміг, це кінець, а хто вдає, ніби цього не сталося, дурить сам себе".

— Я не кажу, що мені це подобається, але це правда!

— Ні, неправда, — заперечив Гаррі. — Ваш брат знав, як знищити Відомо—Кого, і передав це знання мені. Я не зупинюся, поки не переможу… або не помру. Не думайте, ніби я не знаю, чим це все може закінчитись. Я вже багато років це знаю.

Він очікував, що Еберфорс почне глузувати чи сперечатися, але той промовчав, хіба що спохмурнів ще дужче.

— Нам треба потрапити в Гоґвортс, — знову повторив Гар рі. — Якщо ви не можете нам допомогти, то ми дочекаємося світанку, дамо вам спокій і самі знайдемо вихід. Але якщо ви можете допомогти… то зараз непогана нагода про це сказати.

Еберфорс прикипів до крісла й дивився на Гаррі такими схожими на братові очима. Нарешті прокашлявся, встав, обійшов столик і підійшов до портрета Аріани.

— Ти знаєш, що робити, — сказав він.

Вона всміхнулася, відвернулась і кудись пішла, але не так, як це завжди роблять персонажі інших портретів — за край рами — ні, вона пішла довгим тунелем, намальованим за її спиною. Вони дивилися, як віддаляється худорлява постать, поки її не поглинула темрява.

— Е—е… що?… — почав було Рон.

— Туди зараз веде лише один шлях, —пояснив Еберфорс. — Усі старі таємні переходи зараз перекрито з обох боків, дементори стоять на всіх мурах, а в самій школі, як я знаю зі своїх джерел, ходять патрулі. Школу ще ніколи так потужно не охороняли. Не знаю, як ви собі думаєте щось зробити, потрапивши всередину, коли Снейп — директор, а та парочка Керроу — його заступники?… Втім, вам видніше. Ви ж кажете, що готові вмерти.

— Ой, що це?… — насупилася Герміона, дивлячись на Аріанин портрет.

Наприкінці намальованого тунелю знову з'явилася крихітна біла цяточка, і стало видно, що це повертається Аріана, з кожним кроком більшаючи. Та вона йшла не сама — з нею був ще хтось, вищий за неї, що кульгав поруч, помітно схвильований. Волосся в нього було довжелезне, на обличчі яріли глибокі рани, а одяг був пошматований і подертий. Постаті наближались, більшали, і нарешті на портреті стало видно тільки голови й плечі. Потім увесь портрет відхилився від стіни, наче маленькі дверцята, відкриваючи вхід у справжній тунель. І з нього виліз не хто інший, як Невіл Лонґботом — з довжелезним волоссям, порізаним лицем і в подертому одязі. Він зістрибнув з каміна й радісно вигукнув: