Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії

— У кімнаті на вимогу, де ж іще? — відповів Невіл. — Вона перевершила саму себе, скажи? За мною гналися обоє Керроу, і я зрозумів, що більше ніде не сховаюся, тож зумів зайти в двері, і от що я тут знайшов! Ну, коли я прибув, вона ще не була така — була значно менша, висів тільки один гамак і лише ґрифіндорські гобелени. Але що більше прибувало воїнів Дамблдорової армії, то просторішою вона ставала.

— А Керроу сюди не можуть проникнути? —запитав Гаррі, шукаючи очима двері.

— Ні, — сказав Шеймус Фініґан, якого Гаррі не впізнав, доки той не заговорив. Набрякле Шеймусове лице вкривали синці. — Це надійна схованка. Поки тут є хоч один наш, чужий сюди не зайде, бо двері не відчиняться. Це Невілова заслуга. Він справді розуміє цю кімнату. її треба попросити точнісінько про те, що тобі потрібно… скажімо: "Я не хочу, щоб сюди могли потрапити Керроу чи їхні посіпаки"… і кімната все це виконає! Треба лише стежити, щоб були перекриті всі можливі ходи! Невіл тут незрівнянний!

— Це все доволі просто, — скромно пояснив Невіл. — Я тут просидів майже півтори доби і страшенно зголоднів, тому й подумав, що непогано було б щось з'їсти — тоді й відкрився цей перехід до "Кабанячої голови". Я пішов туди й зустрів там Еберфорса. Він забезпечує нас харчами, бо це єдина послуга, якої кімната чомусь не хоче надавати.

— Це тому, що їжа належить до одного з п'яти винятків Темпового закону природної трансфіґурації, — пояснив Рон, викликавши цим загальний подив.

— Ми тут переховуємося майже два тижні, — сказав Шеймус, — і щоразу, як нам потрібно, тут з'являються додаткові гамаки, а коли сюди почали прибувати дівчата, тут навіть виникла цілком пристойна ванна кімната…

— …бо дівчата вирішили, що непогано зрідка митися, — додала Лаванда Браун, яку Гаррі досі не помічав. Він ще раз уважно подивився на присутніх і впізнав чимало знайомих облич. Тут були обидві близнючки Патіл, а також Террі Бут, Ерні Макмілан, Ентоні Ґольдштейн і Майкл Корнер.

— Розкажіть, що ви замислили, — сказав Ерні, — бо тут уже ходило стільки чуток! Ми про вас дізнаємося з "Поттерварти". — Він показав на радіо.—Ви ж не вдиралися в "Ґрінґотс"?

— Вдиралися!—вигукнув Невіл.—І про дракона теж правда!

Хтось заплескав у долоні, а хтось захоплено зойкнув. Рон жартівливо вклонився.

— А що ви там шукали? —очікувально запитав Шеймус.

Перш ніж Рон чи Герміона встигли кинути якесь зустрічне запитання, щоб уникнути прямої відповіді, Гаррі раптом відчув жахливий, нелюдський біль у шрамі—блискавці. Він різко відвернувся від усіх заінтригованих і захоплених облич, кімната на вимогу щезла, і він опинився у зруйнованій кам'яній хатині, під ногами валялися зогнилі, видерті з підлоги дошки, викопана з землі золота коробка лежала біля вилому відкрита й порожня, а Волдемортів дикий вереск розривав голову.

Неймовірним зусиллям він вирвався з Волдемортової свідомості й, захитавшись, отямився в кімнаті на вимогу. Піт заливав обличчя, під руку його підтримував Рон.

— Що з тобою, Гаррі? — допитувався Невіл. — Хочеш сісти? Мабуть, дуже втомився?…

— Ні, — заперечив Гаррі. Він подивився на Рона й Гермі—ону, самими очима намагаючись дати їм зрозуміти, що Вол—деморт щойно виявив пропажу одного свого горокракса. Часу лишалося все менше. Якщо Волдеморт зараз вирішить податися у Гоґвортс, то вони нічого не встигнуть.

— Нам треба йти, — сказав він, і з виразів облич обох Друзів побачив, що вони все зрозуміли.

— То що ти задумав, Гаррі? — запитав Шеймус. — Які в тебе плани?

— Плани? — перепитав Гаррі. Він зібрав усю волю в кулак, щоб не піддатися знову Волдемортовому безумству. Шрам болів. — Ну, ми просто… Рон, Герміона, я… нам треба дещо зробити, а тоді ми звідси зникнемо.

Ніхто вже не сміявся й не вигукував захоплено. Невіл розгубився.

— Як це "зникнете"?

— Ми прибули ненадовго, — Гаррі розтирав шрам, щоб притлумити біль. — Ми повинні зробити щось важливе…

— І що ж це?

— Я… я не можу вам сказати.

Усі забурмотіли, а Невіл насупив брови.

— Чому не можеш сказати? Ще щось пов'язане з Відомо—Ким?

— Ну, так…

— То ми вам допоможемо.

Інші воїни Дамблдорової армії закивали головами — хто з ентузіазмом, ахто урочисто. Дехто аж з місць позіскакував, щоб продемонструвати свою готовність до негайних дій.

— Ви не розумієте, — за останні кілька годин Гаррі, здається, вже не раз повторював цю фразу. — Ми… ми вам не можемо сказати. Ми це повинні зробити… самі.