Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії

— Геніально! — вигукнув Гаррі.

— Та що там, — відмахнувся Рон, утім, явно собою задоволений. — Ну, а які новини в тебе?

На цих словах угорі щось вибухнуло. Вони глянули на стелю, з якої сипався порох, і почули віддалений крик.

— Я знаю, яка на вигляд діадема, і знаю, де вона лежить, — швидко пояснив Гаррі. — Він заховав її саме там, де я колись ховав свій старий підручник з настійок, де всі століттями ховали різні речі. Він думав, що, крім нього, ніхто там не знайде. Ходімо!

Стіни знову здригнулися, а він повів друзів через прихований вхід, а тоді сходами вниз до кімнати на вимогу. Там не було нікого, крім трьох жінок: Джіні, Тонке і підстаркуватої відьми в поїденому міллю капелюшку, в якій Гаррі відразу впізнав Невілову бабусю.

— А, Поттер, —сказала вона таким тоном, ніби вже давно його чекала. — Скажи, як там ситуація.

— Усе нормально? —запитали одночасно Джіні й Тонке.

— Та ніби так, — відповів Гаррі. — А в переході до "Каба нячої голови" ще хтось є?

Він знав, що кімната не перетвориться, поки в ній залишається хоч хтось.

— Я нібито була остання, — сказала місіс Лонґботом. — Я ще й заблокувала тунель, бо нерозумно залишати його відкритим, якщо Еберфорс уже покинув шинок. Ти бачив мого внука?

— Він бере участь у битві, — відповів Гаррі.

— Ну, звісно, — гордо промовила стара пані. — Ви вже вибачте, але мушу піти йому на підмогу.

Навдивовижу спритно вона вибігла по сходах. Гаррі подивився на Тонке.

— Я думав, ви з Тедді у твоєї матері.

— Я не могла витримати невідомості… — зболено пояснила Тонке. — Вона з ним побуде… а Ремуса ви бачили?

— Він планував вести бійців у наземному бою… Нічого не кажучи, Тонке вибігла.

— Джіні, — сказав Гаррі, — мені дуже прикро, але ти теж повинна піти. Ненадовго. А тоді знову повернешся.

Джіні аж зраділа, що може вийти зі сховища.

— А тоді знову повернешся! —крикнув він їй навздогін, на сходи, куди вона метнулася вслід за Тонке. — Ти мусиш повернутися!

— Хвилинку! —різко сказав Рон. — Ми про когось забули! Про кого? — здивувалася Герміона.

— Про ельфів—домовиків, вони ж мають бути внизу на кухні.

— Маєш на увазі, що їх теж треба залучити до бою? — не зрозумів Гаррі.

— Та ні, — заперечив Рон, — я маю на увазі, що їм треба звідси тікати. Вистачить смерті одного Добі. Ми не можемо їм наказати гинути заради нас…

Василіскові ікла посипалися з Герміониних рук, вона підбігла до Рона, обвила його шию руками й міцно поцілувала в губи. Рон кинув ікла й мітлу і відповів їй на цілунок з таким завзяттям, що аж підняв Герміону над підлогою.

— Хіба зараз до цього? — тихим голосом запитав Гаррі, а коли Рон і Герміона ще міцніше злилися в обіймах і аж загойдалися, він підвищив голос: —Алло! Іде війна!

Рон і Герміона нарешті перестали цілуватися, але все ще не випускали одне одного з обіймів.

— Я знаю, старий, — сказав Рон з таким виглядом, ніби щойно отримав удар бладжером у потилицю, — тому, власне, або зараз, або ніколи!

— А про горокракс ви що, забули?! —крикнув Гаррі. — Може б, ви хоч… хоч трохи потерпіли, поки знайдемо діадему?

— Так… справді… вибач… — пробурмотів Рон і, зашарів— шись, вони з Герміоною кинулися збирати ікла.

Коли друзі знову піднялися сходами і вийшли в коридор, стало зрозуміло: за ті кілька хвилин, що вони пробули в кімнаті на вимогу, ситуація в замку значно погіршилася. Стіни й стеля здригалися страшніше, ніж до цього. У повітрі висіла курява, а з найближчого вікна Гаррі побачив спалахи зеленого й голубого сяйва так близько до замку, що смерте—жери, зрозумів він, ось—ось можуть увірватися всередину. Глянувши вниз, Гаррі побачив велета Ґропа, що кудись брів, розмахуючи чимось схожим на кам'яного ґарґуйля, видертого з даху, й обурено ревів.

— Сподіваюся, він добряче їх потовче! — буркнув Рон, а неподалік знову пролунали крики.

— Аби тільки не когось із наших! —почувся чийсь голос. Гаррі озирнувся й побачив Джіні й Тонке, які стояли з чарівними паличками напоготові біля сусіднього вікна з вибитими шибками. Джіні в нього на очах старанно прицілилася й метнула закляття прямісінько в натовп бійців унизу.

— Молодчинка! — проревів хтось, пробігаючи крізь хмару куряви до них, і Гаррі знову впізнав Еберфорса. Його сиве волосся розвівалося, він вів за собою групку учнів.

— Здається, вони можуть прорвати північний мур, а ще вони привели з собою велетів!

— їй бачив Ремуса? —гукнула йому навздогін Тонке.