Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії

— Володарю, — пролунав розпачливий і надтріснутий голос. Він озирнувся. У найтемнішому кутку сидів Луціус Мелфой, пошарпаний і досі ще зі слідами кари, якої він зазнав після останньої втечі хлопця. Одне око в нього було набрякле й не розплющувалось. — Володарю… будь ласка… мій син…

— Якщо твій син загинув, Луціусе, — це не моя вина. Він не прийшов до мене, як усі інші слизеринці. Може, вирішив подружитися з Гаррі Поттером?

— Ні… ніколи, — прошепотів Мелфой.

— На це єдина твоя надія.

— Ви… ви не боїтеся, володарю, що Поттер може загинути від чиєїсь іншої руки, а не від вашої? — запитав тремтячим голосом Мелфой. — Чи не було б… ви вже мені вибачте… розсудливіше зупинити бій, проникнути в замок і знайти його с—самому?

Не прикидайся, Луціусе. Ти хочеш припинити бій, щоб з'ясувати, що сталося з сином. А Поттера мені й не треба шукати. Ще й ніч не мине, а Поттер сам до мене прийде.

Волдеморт знову опустив очі на чарівну паличку. Вона його непокоїла…аз тим, що непокоїло лорда Волдеморта, треба було щось робити…

Волдеморт знову опустив очі на чарівну паличку. Вона його непокоїла… а з тим, що непокоїло лорда Волдеморта, треба було щось робити…

— Сходи приведи Снейпа.

— Снейпа, в—володарю?

— Снейпа. Негайно. Він мені потрібен. Він повинен зробити мені одну… послугу. Іди.

Переляканий Луціус, спотикаючись у мороці, вийшов. А Волдеморт стояв, крутив у пальцях чарівну паличку, роздивляючись.

— Це єдиний вихід, Наджіні, — прошепотів він і озирнувся на величезну товсту змію, що висіла прямо в повітрі, граціозно скрутившись у захищеному просторі, вичаклуваному для неї хазяїном, у прозорій променистій кулі — чимсь середнім між блискучою кліткою і резервуаром.

Гаррі охнув, сахнувся й розплющив очі. І відразу ж у вуха ввірвалися верески й крики, гуркіт і бахкання битви.

— Він у Верескливій Халупі. Змія з ним, захищена яки мись чарами. Він щойно послав Луціуса Мелфоя по Снейпа.

— То Волдеморт відсиджується у Верескливій Халупі? —здивувалася Герміона. — Він навіть… навіть не бере участі

в битві?

— Він вважає, що це зайве, — відповів Гаррі. — Думає, що

я сам до нього прийду. —А чому?

— Він знає, що я полюю на горокракси… тому тримає Наджіні біля себе… Тож цілком ясно, що мені доведеться до нього прийти, щоб до неї наблизитись…

— Правильно, — розправив плечі Рон. —А отже, тобі туди йти не можна, бо він цього хоче й чекає. Ти залишайся тут і бережи Герміону, а я піду по змію…

Гаррі не дав йому договорити.

— Це ви залишайтеся тут, а я піду туди під плащем—неви— димкою і повернусь одразу, як…

— Ні, — заперечила Герміона, — найрозумніше буде мені взяти плащ і…

— І не думай, — негайно втрутився Рон.

Та не встигла Герміона вимовити: — Роне, я не гірше за 1 вас… — як гобелен, що закривав сходи, на яких вони стояли, роздерся.

— ПОТТЕР!

За ним стояли двоє смертежерів у масках. Вони не встигли підняти чарівні палички, бо Герміона крикнула:

— Ґліссео!

Сходи в них під ногами стали гладеньким жолобом, і Гаррі, Рон та Герміона з'їхали ним донизу, не в змозі навіть контролювати швидкість, тож смертежерські приголомшливі закляття пролетіли високо над їхніми головами. Друзі пробили маскувальний гобелен унизу сходів і покотилися по підлозі, вдарившись об протилежну стіну.

— Дуро! —крикнула Герміона, націливши чарівну палич— ку на гобелен, і майже відразу почулися два тупі голосні удари — гобелен перетворився на камінь, а смертежери—переслідувачі з розгону в нього вгатилися.

— Назад! — закричав Рон, і вони ледве встигли притиснутися до дверей, коли повз них протупотів табун письмових столів—скороходів, яких поганяла професорка Макґонеґел. Вона їх навіть не помітила. Бігла з розпатланим волоссям і глибоким порізом на щоці. Коли професорка забігла за ріг, до них долинув її крик:

— В АТАКУ!

— Гаррі, накинь плащ—невидимку, — порадила Герміона. — Про нас не думай…

Але він накинув плащ на всіх трьох. Хоч вони всі й не вміщалися, та Гаррі сумнівався, що хтось побачить їхні відокремлені від тіла ноги у цій куряві, що повисла стіною в повітрі, серед падаючого каміння і мерехтіння чарів.

Вони збігли ще одними сходами й опинилися в коридорі, де точилися запеклі двобої. У портретах на стінах юрмилися персонажі, що вигукували поради й підбадьорливі слова,

а смертежери в масках і без масок билися з учнями і викладачами. Дін уже здобув собі чарівну паличку, бо зійшовся в двобої з Дологовим, а Парваті билася з Траверсом. Гаррі, Рон і Герміона миттю наготували чарівні палички, прагнучи вступити в бій, проте дуелянти так стрімко рухалися й кружляли, що легко можна було влучити у когось свого. Друзі, хоч і стояли тісно сплетені, стежили за боєм, готові щомиті втрутитись, але тут пролунав глузливий крик, і, глянувши вгору, Гаррі побачив Півза, що ширяв над битвою, жбурляючи у смертежерів снарґалуфові стручки, від чого голови нападників вкривалися якимись зеленими бульбами, схожими на товстих червів.