Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії

Гаррі поволі повертався на місці, і навколишнє немовби само себе творило в нього на очах. Широкий відкритий простір, яскравий і чистий, приміщення, набагато більше за Велику залу, з прозорим куполоподібним скляним дахом. І було порожньо. Він був тут єдиний, окрім…

Він аж відскочив. Помітив те, що створювало дивні звуки. Воно скидалося на малу голу дитину, що скрутилася калачиком на підлозі. Шкіра в дитини була подразнена і в ранах, наче її здирали з неї, і ця дитина лежала, трясучись, під стільцем, де хтось її покинув, запхав, щоб не бачити, і тепер вона, нікому не потрібна, відчайдушно хапала ротом повітря.

Він її боявся. Була маленька, квола й поранена, але він не хотів до неї підходити. Проте підступив на кілька кроків, готовий щомиті відскочити. Підійшов так близько, що міг до неї доторкнутися, проте не наважувався. Почувався останнім боягузом. Мав би її заспокоїти, але вона викликала в нього відразу. —їй нічим не допоможеш.

Він різко обернувся. До нього йшов Албус Дамблдор, бадьорий і стрункий, у просторій темно—синій мантії.

— Гаррі. — Він широко розставив руки — білі, цілі й не—ушкоджені. — Ти чудовий. їй відважний, ти хоробрий. Пройдімося.

Дамблдор повів приголомшеного Гаррі від обдертої дитини, що лежала й скиглила, до двох сидінь, яких Гаррі раніше не помітив і які стояли трохи віддалік під високою блискучою стелею. Дамблдор сів на одне, а Гаррі впав на друге, не зводячи очей з обличчя старого директора. Дамблдорове довге срібне волосся й борода, пронизливі блакитні очі під окулярами у формі двох півмісяців, гачкуватий ніс. Усе було таке, як він пам'ятав. І все ж…

— Але ж ви мертві, —сказав Гаррі.

— О, так, — буденно підтвердив Дамблдор. —Тоді… я теж мертвий?

— Ох, — ще ширше всміхнувся Дамблдор. — Гарне питання. Якщо брати загалом, любий хлопче, то гадаю, що ні.

Вони дивилися один на одного, а старий і далі сяяв усмішкою.

— Ні? — перепитав Гаррі.

— Ні, — підтвердив Дамблдор.

— Але ж… —Гаррі машинально підняв руку до шраму—блис—кавки. Його, здається, не було. —Але ж я мав загинути… я навіть не захищався! Я ж хотів, щоб він мене вбив!

— І саме це, на мою думку, — сказав Дамблдор, — і було

найсуттєвішим.

Дамблдор просто променився щастям, наче світлом. Гаррі ще не бачив його таким безмежно і цілковито задоволеним.

— Поясніть, — попросив Гаррі.

— Ти ж уже й сам знаєш, — відказав Дамблдор і стулив

кінчики пальців.

— Я дозволив йому мене вбити, — сказав Гаррі. — Це ж так? —Так, — кивнув головою Дамблдор. — Далі!

— Тому та частинка його душі, що була в мені… Дамблдор ще радісніше закивав головою й заусміхався, спонукаючи Гаррі говорити далі. —… зникла?

— О, так! — підтвердив Дамблдор. — Так, він її знищив, Гаррі. Твоя душа тепер цілісна і належить лише тобі.

— Але тоді…

Гаррі озирнувся туди, де під стільцем тремтіла мала покалічена істота.

— Що це таке, пане професоре?

— Те, чому жоден з нас уже ніяк не допоможе, — відповів

Дамблдор.

— Але ж, якщо Волдеморт наслав смертельне закляття, — знову почав Гаррі, — і ніхто цього разу не загинув, захища ючи мене… чого ж я живий?

— Думаю, ти знаєш, — відповів Дамблдор. — Подумай, що було. Згадай, що він зробив у своєму невігластві, жадобі й жорстокості.

Гаррі замислився. Обвів поглядом усе, що його оточувало. Якщо вони й справді сиділи в палаці, то це був якийсь дивний палац — з короткими рядами лавок, з огорожками то там, то тут, і, крім нього, Дамблдора й тієї хирлявої істоти під сидінням тут більше нікого не було. Тоді відповідь сама, без жодних зусиль, злетіла з його вуст.

— Він узяв мою кров, — сказав Гаррі.

— Точно! —вигукнув Дамблдор. — Він узяв твою кров, щоб відтворити собі живе тіло! Твоя кров тече в його жилах, Гаррі, Лілін захист—у вас обох! Поки він живе, ти житимеш теж!

— Я житиму… поки він живе? Але я думав… я думав, що станеться якраз навпаки! Я думав, що ми обидва помремо? Хіба це одне й те саме?

Його увагу відвернуло скиглення й тупання нещасної істоти у них за спинами, і він знову на неї глянув.

— Ви певні, що ми нічого не можемо зробити? —Тут уже нічим не допоможеш.

— Тоді поясніть… більше, — попросив Гаррі, і Дамблдор усміхнувся.

— Ти був сьомим горокраксом, Гаррі, горокраксом, якого він не мав наміру творити. Він довів свою душу до такого нетривкого стану, що вона розкололася, коли він скоїв те невимовне зло — вбивство твоїх батьків, спробу вбивства дитини. Та з вашого дому вирвалася навіть менша частка його, ніж він думав. Він тоді втратив не лише тіло. Він залишив частинку себе, причеплену до тебе, до вцілілої жертви.