15  

Отже, зараз я у Гонолулу. Перепочинок…

— Перепочинок, — сказав я сам собі вголос. Збирався сказати тихо, але Юкі начебто почула. Вона ліниво перевернулася, зняла темні окуляри і, недовірливо примруживши очі, глянула на мене.

— Про що ви оце думаєте? — спитала вона хрипким голосом.

— Та особливо ні про що. Про всякі дрібниці, — відповів я.

— Робіть що хочете, але не треба бубоніти мені під вухом. Хочете поговорити — говоріть, коли будете самі в номері.

— Вибач. Більше не буду.

Юкі подивилася на мене чомусь лагідно.

— Бо це якась дурість.

— Ага, — погодився я.

— Зовсім як самотній дідуган, — сказала вона. І перевернулася на інший бік.

З аеропорту ми поїхали на таксі до готелю в Гонолулу, залишили в номері свої речі, переодяглись у шорти й футболки, а тоді подалися в найближчий торговий пасаж й купили величезну магнітолу. За бажанням Юкі.

— Якнайбільшу й гучну, — сказала вона.

За дорожні чеки Хіраку Макімури придбали досить-таки велику магнітолу фірми «Санйо». І до неї — запасні батарейки та кілька касет. «Більше нічого не треба? — запитав я Юкі. — Скажімо, чогось із одежі, купальник абощо?» — «Нічого не треба», — відповіла вона й захитала головою. Щоразу, коли ми виряджалися на пляж, вона обов’язково брала магнітолу із собою. Звісно, переносити її мусив я. Закинувши магнітолу на плече, як жартівливий туземець з фільму «Тарзан» («Пане, я далі не піду. Там живуть злі духи»), я плівся вслід за Юкі. Диск-жокей безперестанку ставив по радіо пісню за піснею. Ось чому я на все життя запам’ятав хіти тієї весни. Пісні Майкла Джексона розносилися по світу, як епідемія. Трохи більші посередності, Хол та Оутс, уперто пробивали собі дорогу в поп-зірки. Гyртові «Duran Duran» не вистачало уяви, Джо Джексону — здатності роздмухати іскру свого таланту на весь світ. У гурту «Pretenders», як не крути, не було майбутнього. Гурти «Supertramp» і «Cars» викликали нейтрально-гірку посмішку… І таке інше, і тому подібне — поп-співаки і поп-пісні в незліченній кількості.

Як обіцяв Хіраку Макімура, житло для нас виявилося досить пристойним. Звісно, меблі, дизайн внутрішнього опорядження та картини на стінах були дуже далекі від того, щоб називатися шикарними, але вони створювали в кімнатах навдивовижу приємний затишок (зрештою хто посміє вимагати на Гавайських островах особливого шику?). А до пляжу було два кроки. Номери на десятому поверсі, тихі, з краєвидом за вікнами. Ми могли засмагати прямо на балконі, споглядаючи море. Простора, чиста кухня із зручностями — від мікрохвильової печі до посудомийки. Номер Юкі містився поряд — менший, зі скромною кухонькою. Постояльці, які нам траплялись у ліфтах і в фойє, одягалися дорого й зі смаком.

Після того як ми придбали магнітолу, я сам вирушив у найближчий супермаркет і накупив там пива, каліфорнійського вина, фруктів та соків. А також продуктів, із яких можна було на перший раз приготувати пристойні сандвічі. І тільки тоді ми з Юкі попрямували на пляж, полягали одне біля одного на матах — і до самого вечора розглядали море й небо. Майже ні про що не говорили. Тільки іноді переверталися з боку на бік і, віддавшись плинові часу, нічогісінько не робили. Сонячне проміння навдивовижу щедро лилося на землю й обпалювало пісок. Вітер із моря — м’який, лагідний і трохи вологий, — ніби похопившись, іноді погойдував листям пальм. Я раз у раз впадав у дрімоту й кожного разу, коли раптом прокидався від голосу людей, що проходили мимо, або подуву вітру, запитував себе: де я? «На Гаваях», — переконував я сам себе, хоча й не відразу це вдавалося. Піт, перемішаний із олією для засмаги, стікав по щоках і скапував із вух на землю. Різноманітні звуки то накочувалися, то відступали, як хвилі. Іноді до них домішувалося биття мого серця. Здавалося, ніби й моє серце — одна з великих стихій на Землі.

Я ослабив гайки, що скріплювали голову, й зняв напруження. Перепочинок…

Обличчя Юкі помітно змінилося. Це сталося тоді, коли вона зійшла в аеропорту з літака і його торкнулося тепле, м’яке гавайське повітря. Спустившись із трапу, вона зупинилася, заплющила очі від нестерпно-сліпучого сонця, глибоко вдихнула, а потім розплющила очі й глянула на мене. Саме тоді напруження, що досі тонкою плівкою вкривало її обличчя, безслідно зникло. На ньому не залишилося ні побоювання, ні роздратування. У тому, як вона поправляла волосся на голові, як загортала у фантик жувальну гумку й викидала, як без будь-якого приводу здвигувала плечима — у всіх цих завжди недбалих жестах тепер проглядала легкість і природність. Більше того, я всім серцем відчув, як жахливо складалося досі її життя. І не тільки жахливо, але й навіть неправильно.

  15  
×
×