Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2

Сніданок минув у постійному напруженні. Наприкінці Юкі поклала обидві долоні на стіл і пильно глянула мені в очі. Надзвичайно суворим поглядом.

— Послухайте… Сьогодні сюди приходила жінка, чи не так? — запитала вона.

— А ти здогадлива, — відповів я так легковажно, ніби нічого й не сталося.

— Хто вона? Ви десь тут її підхопили?

— Та ні! Я не маю такої звички. І на це не здатний. Вона сама прийшла.

— Не брешіть! Так не буває.

— Це не брехня. Я тобі ніколи не брешу. Вона справді сама прийшла, — наполягав я. І розповів їй докладно все. Що Хіраку Макімура купив для мене жінку. Що вона прийшла несподівано — звалилась як сніг на голову. Що, мабуть, Хіраку Макімура задумав угамувати мою статеву жагу й тим самим уберегти дочку від небезпеки.

— Усе. Досить, — сказала Юкі й, глибоко зітхнувши, заплющила очі. — Чому він завжди придумує такі недоречності? Чому так упереджено ставиться до людей? Нічого великого й важливого не розуміє, а напихає голову всяким непотребом. Ясна річ, мама з особливим норовом, а в батька не все гаразд із головою. На відміну від неї, де в чому іншому. Він завжди щось невлад зробить і все геть-чисто зіпсує.

— Ти правду кажеш. Він доброго маху дав, — погодився я.

— Однак чому ви її впустили? Самі запросили до кімнати, хіба ні?

— Запросив. Треба було в розмові з нею з’ясувати, у чому справа.

— Ви хочете сказати, що з нею справді нічим не займалися?

— Усе не так просто.

— Справді… — почала вона й замовкла. Не знайшла відповідного виразу. Її щоки трохи взялися рум’янцем.

— Щоб усе пояснити, довелося б довго говорити, але, загалом, я не зумів відмовитися, — сказав я.

Вона заплющила очі й обхопила щоки долонями.

— Неймовірно, — прошепотіла вона. — Просто не віриться, що ви займалися такими речами!

— Звісно, спочатку я мав намір відмовитися, — зізнався я щиро. — Та поки відмовлявся, мені стало все одно. Пропала охота зважувати в думках і се, і те. Я не шукаю виправдання, але твої батьки справді володіють своєрідною силою. Обоє — кожне по-своєму — сильно впливають на людей. Це можна визнати або заперечувати, але все-таки в них є свій стиль. Навіть якщо перед ним не схиляти голови, то нехтувати ним також не можна. Коротко кажучи, я тоді подумав, що буде добре, якщо твоєму батькові стане легше на душі. А крім того, дівчина виявилася не такою вже й поганою…

— Який жах! — сказала Юкі холодним тоном. — Тато купив вам жінку! І вас це не образило? Яка ганьба! Який сором! Чи я не права?

Безперечно, вона мала рацію.

— Так, ти абсолютно права, — сказав я.

— Страшний-страшний сором… — повторила Юкі.

— І не кажи, — погодився я.

Після сніданку ми взяли дошки й подалися на пляж. І знову в морі перед готелем «Шератон» до самого вечора каталися на хвилях. Однак увесь той час Юкі не вимовила жодного слова. Навіть на мої запитання не відповідала. Тільки кивала або хитала головою, якщо було треба.

Коли я закликав її повертатися на берег і пообідати, вона кивнула. А як спитав, чи не приготувати нам чогось дома — похитала головою. І кивнула, коли я запропонував перекусити десь на свіжому повітрі. Ми з’їли по хот-догу, сидячи на траві Форту Дерасі. Я пив пиво, вона — кока-колу. Як і раніше, вона не промовила ані слова. Уже цілих три години мовчала.

— Наступного разу відмовлюся, — пообіцяв я їй.

Вона зняла темні окуляри й подивилася на мене так пильно, ніби шукала в небі просвіт міх хмарами. Дивилася майже півхвилини. Потім елегантним жестом засмаглої руки відгорнула волосся із чола.

— Наступного разу?.. — перепитала вона здивовано. — Якого ще наступного разу?

Я пояснив їй, що Хіраку Макімура заплатив тій жінці за три візити. І що другий візит призначено на післязавтра. Юкі загупала кулачком по землі.

— Неймовірно! Справдіякась дурість…

— Я не збираюся нікого захищати, але твій батько по-своєму про тебе турбується. Тому що я — чоловік, а ти — жінка, — пояснив я. — Розумієш, про що йдеться?

—  Справді-справдіякась дурість!.. — вигукнула вона, ледве стримуючи сльози. І, повернувшись у готель, до самого вечора не показувалася мені на очі.

Після обіду я трохи поспав і, приймаючи на веранді сонячну ванну, читав «Плейбоя», купленого в найближчому супермаркеті. На початку п’ятої години з’явилися хмари, які поволі заволокли все небо, а на початку шостої розгулявся справжній шквал. Дощ линув так бурхливо, що, здавалось, увесь острів вода змиє й понесе до Південного полюса, якщо так протриває ще годину. Я вперше в житті бачив таку шалену зливу. За п’ять метрів од мене не було видно майже нічого. Пальми на пляжі гойдалися, мов збожеволілі, й шурхотіли своїм листям. Асфальтована дорога в одну мить перетворилася на річку. Кілька серферів пробігли попід моїм вікном, прикриваючись зверху дошками замість парасольок. Тим часом прокотився грім. Десь за «Алоха-Тауер» над самим морем спалахнула блискавка — і повітря здригнулося так, наче реактивний літак перейшов звуковий бар’єр. Я зачинив вікно і заварив на кухні каву, роздумуючи над тим, що приготувати на вечерю.