63  

— Це, мабуть, тому, що ми обидва, по суті, зануди, — засміявшись відповів я.

Ґотанда також засміявся, але нічого не сказав.

Десь через годину, наслухавшись музики й протверезівши, я сів у «Субару» й повернувся додому. А, забравшись у ліжко, думав: «Цікаво, що це за тварина була?».

35

Наприкінці травня чисто випадково — наскільки сам можу судити — я зустрівся з Літератором. Одним із агентів поліції, що допитували мене з приводу загибелі Мей. В універмазі «Токю Хендз» на Сібуя я купив паяльник і вже збирався виходити надвір, як у дверях наткнувся на нього. Незважаючи на гарячу, майже літню погоду, він був у товстому твідовому піджаку. Можливо, поліцейські відзначаються особливим відчуттям температури повітря. Він тримав у руці такий самий фірмовий пакет, як і я. Я спробував пройти мимо, вдаючи, що не помітив його, але Літератор, не гаючи ні хвилини, озвався до мене.

— А чого це ви такі непривітні? — напівжартома сказав він. — Так, ніби ми ніколи не були в одній компанії. Навіщо прикидатися, що ми незнайомі?

— Я спішу, — коротко відповів я.

— Он що! — сказав Літератор. Здавалося, він зовсім не вірив, що я можу кудись спішити.

— Треба готуватися до роботи. В мене її по саму зав’язку, — пояснював я.

— Можливо, — погодився він. — А може, трошки затримаєтеся, хоч би на хвилин десять, га? Чаю вип’єте? Мені так хотілося поговорити з вами поза роботою. Десять хвилин справді досить.

І я зайшов разом із ним у переповнений кафетерій. Навіщо — сам не знаю. Бо легко міг відмовитись і піти собі додому. Але я так не зробив, а слухняно поплівся у кафетерій пити з ним каву. Нас оточували молоді парочки й гурт студентів. Кава була нікудишня, повітря затхле. Літератор добув сигарети й закурив.

— Давно хочу кинути… — сказав він. — Та ба! Поки я на такій роботі, про це говорити не доводиться. Ніколи не вдасться. Не курити неможливо. Бо нерви так вимотуються!

Я мовчав.

— Нерви так вимотуються! — повторив він. — Бо всі тебе ненавидять. Із кожним роком щораз більше. Блякнуть очі. Грубішає шкіра на обличчі. Чому — сам не знаю, але це правда. І стаєш набагато старішим за свій вік. Навіть манера говорити змінюється. Просвітку в житті не видно.

Він поклав у каву три ложечки цукру, долив вершків, старанно все розмішав і неквапливо, з апетитом узявся пити.

Я зиркнув на годинник.

— Ой, правда… Часу мало, — сказав Літератор. — Хвилин п’ять іще буде? Не турбуйтесь, я вас довго не затримаю. Я з приводу тієї вбитої дівчини, Мей…

— Мей? — перепитав я. Е ні, так просто я не клюну.

Злегка скрививши губи, він засміявся.

— О, справді, її звали Мей. Це вдалося з’ясувати. Звісно, ім’я не справжнє, а робоча кличка. Як ми й сподівалися, повія. Я це зразу відчув своїм нутром. Із вигляду дилетантка, а насправді — професіоналка. Останнім часом стало важче їх розрізнити. Раніше було легко. Кинеш оком — і відразу бачиш, що повія. Одяг відповідний, косметика, міміка… А тепер усе не так. Займаються таким ремеслом навіть дівчата, яким це й не личить. Чи то заради грошей, чи то із цікавості. Нікуди це не годиться. І небезпечно, правда? Раз у раз зустрічатися з незнайомими чоловіками за замкненими дверима. Кого тільки нема на цьому світі! І збоченці, і психопати. Небезпека підстерігає на кожному кроці. Ви згодні зі мною?

Я мимоволі кивнув.

— Та молоді дівчата цього не розуміють. Уважають, що вся удача, яка тільки є на світі, на їхньому боці. Ну що тут удієш? Молоде — дурне. Думають, що все в них буде якнайкраще. А коли зрозуміють, що не так сталось, як гадалось, — уже пізно. Тоді вже панчоха стискатиме їхню шию. Шкода…

— То ви знаєте, хто її вбив? — спитав я.

Літератор похитав головою. І насупився.

— На жаль, іще ні. Чимало фактів зібрали. Та в газетах не публікуємо. Бо розслідування триває. Наприклад, стало відомо, що її звали Мей. Що була повією. Справжнє ім’я… зрештою, воно й не має особливого значення. Народилася в Кумамото. Батько — державний службовець. У цьому невеликому місті дослужився до заступника мера. Родина пристойна. Заможна. Гроші дочці висилали регулярно. Разів два на місяць у Токіо приїжджала мати й купувала їй щось із одежі та інші потрібні речі. Батькам вона розповідала, що буцімто працює в салоні мод. Старша сестра одружена з лікарем. Молодший брат навчається на юриста в університеті Кюсю. Чудова родина, чи не так? Чого ж тоді Мей пустилася берега? Батьки не можуть оговтатися від шоку. Нам їх так жаль, що про ганебне заняття їхньої дочки ми їм нічого не розповідали. Їх просто приголомшило те, що якийсь чоловік задушив її в готелі. Бо така спокійна сім’я не сподівалася подібного страшного лиха.

  63  
×
×