Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2

Я не мав охоти зустрічатися з Аме, а тому попрощався з Юкі внизу сходів.

— Гей! — сказала Юкі. Вийшовши з автомобіля, вона стояла, міцно обхопивши груди руками, ніби їй було холодно. — Тільки не беріть мої слова за чисту монету. Просто мені так здалось. Як я вже казала, сама не знаю, що в цьому правда, а що — ні. І не зненавидьте мене, чуєте? Бо інакше я не витримаю.

— Я не збираюся тебе ненавидіти, — усміхаючись, відповів я. — І твої слова не візьму за чисту монету. Одначе колись усе-таки стане ясно, як було насправді. Туман розвіється — а правда залишиться. Я в цьому не сумніваюсь. Якщо твої слова справдяться, то це означає, що іноді істина виявляється через тебе, от і все. Ти ні в чому не винна, я знаю. В усякому разі, я сам усе перевірю. Бо інакше нічого не з’ясується.

— Ви з ним зустрінетеся?

— Звичайно, зустрінусь. І прямо спитаю. Іншого виходу нема.

Юкі здвигнула плечима.

— Ви на мене не сердитесь?

— Звичайно, не серджусь, — відповів я. — нема за що на тебе сердитися. Ти ж нічого неправильного не зробила.

— Ви були дуже добрим, — сказала вона. Чомусь у минулому часі.— Я вперше в житті зустріла таку людину, як ви.

— Я також уперше в житті зустрів таку дівчину, як ти.

— Бувайте! — попрощалась Юкі. І пильно глянула на мене. Вона начебто вагалася. Здавалося, ніби хотіла чи то щось додати, чи то потиснути за руку, чи то поцілувати у щоку. Та, звісно, нічого такого не зробила.

По дорозі додому я відчував у салоні автомобіля те її вагання. Слухаючи незнайому музику і зосередившись на керуванні, я повернувся в Токіо. На виїзді з автомагістралі Токіо — Нагоя дощ перестав. Але вимкнути двірники я здогадався лише тоді, коли під’їхав до своєї автостоянки на Сібуя. Хоча я помітив, що дощ перестав, але вимкнути двірників не спромігся. У голові панував повний безлад. Щось треба із цим робити… Сидячи у припаркованому автомобілі, я надовго впав у задуму. Щоб відірвати руки від керма, потрібно було багато часу.

39

А щоб зібратися з думками, часу було потрібно ще більше.

Найперше питання: вірити чи не вірити словам Юкі? Я спробував проаналізувати їх як чисту можливість, вилучивши, наскільки це можна, з розгляду емоційні фактори. Це вдалося зробити порівняно легко. Бо мої почуття заніміли так, ніби від самого початку їх покусали бджоли. «Можливість існує», — подумав я. І з плином часу ця можливість розбухала, розросталась і набувала рис достовірності, якій не можна було опиратись. Я зайшов у кухню, скип’ятив води, змолов зерна кави і, не поспішаючи, старанно приготував собі напій. Добув із буфету чашку, налив туди кави, сів на ліжку і взявся пити. А коли чашка спорожніла, згадана можливість перетворилася на щось, дуже близьке до твердої впевненості. «Можливо, це справді так», —подумав я. Тобто що Юкі привиділася правдива картина. Що Ґотанда вбив Кікі, відвіз кудись трупа і там закопав у землю.

«Дивина та й годі», — подумав я. Ніяких переконливих доказів нема. Тільки те, що відчула вразлива тринадцятирічна дівчина, дивлячись кінофільм. Однак в її словах я чомусь не сумнівався. Звісно, вони мене шокували. Але картину, що примарилась Юкі, я майже інтуїтивно сприйняв. Цікаво, чому? Звідки взялася така впевненість? Не знаю, хоч убий.

Та байдуже, що не знаю. І я вирішив рухатися далі.

Наступне питання. Навіщо було Ґотанді вбивати Кікі?

Незрозуміло. Ще одне питання: Мей також убив він? Якщо це правда, то чому? Навіщо було Ґотанді вбивати Мей?

Теж незрозуміло. Хоч як я сушив собі голову, а зрозуміти, навіщо Ґотанді було вбивати Кікі або обох — Кікі та Мей, не зумів.

Надто багато незрозумілого.

Урешті-решт залишалось одне: як я пообіцяв Юкі, зустрітися з Ґотандою і прямо запитати. Та, власне, із чого найкраще починати розмову? Я уявив собі сцену, коли дивлюся йому прямо в вічі й питаю: «То це ти вбив Кікі?». Цілковита дурниця, якщо не сказати — гротеск. Аж гидко. Від самої думки про те, що я можу таке сказати, на душі стало так гидко, що хотілося блювати. Видно, до моїх міркувань долучився якийсь помилковий фактор. Та якщо від задуманого кроку відмовитися, руху вперед не буде. Але ж не випадає приховувати правду і пускати все на самоплив. Зараз я не в такому стані, щоб мати змогу перебирати. Незалежно від того, це гротеск чи помилковий фактор, задумане треба зробити. І до того ж, як слід. Я кілька разів намагався подзвонити Ґотанді. Та мені не вдавалося з ним зв’язатися. Сидячи на ліжку з телефонним апаратом на колінах, я глибоко дихав і поволі, цифра за цифрою, крутив диск. Але ні разу не наважився набрати номер до кінця. Клав трубку, плюхався на ліжко і втуплювався у стелю. У моєму житті Ґотанда важив набагато більше, ніж я думав. Ми — друзі. Навіть якби він убив Кікі, то все одно залишався б моїм другом. І я не хотів його втратити. Я і так зазнав надто багато втрат. Нічого не вийде. Я нізащо йому не дзвонитиму.