Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2

Я довго дивився на те місце у стіні, де зникла Кікі. Звичайнісінька стіна. У кімнаті запанувала могильна тиша. І тільки пилинки повільно кружляли у стовпах світла. Знову заболіли скроні. Притиснувши їх пальцями, я втупився у стіну. «Виходить, і того разу, в Гонолулу, вона так само пройшла крізь стіну й зникла…» — подумав я.

— Ну, то як? Правда, що просто? — почувся голос Кікі. — Самі спробуйте.

— А хіба я зможу?

— Я ж вам казала, що це просто, чи не так? Спробуйте. Ідіть прямо. І тоді опинитеся на цьому боці. Тільки не бійтеся. Бо нема чого.

Я взяв телефон, підвівся з дивана й, тягнучи за собою телефонний шнур, попрямував до того місця у стіні, де зникла Кікі. Перед самою стіною я трохи розгубився, але, не сповільнюючи ходи, рушив далі. І ні на що не наткнувся. А тільки проник через смугу непрозорого повітря. Трохи іншого за густиною. З телефоном у руці я перетнув цю смугу — й знову опинився у своєму ліжку. Сів на ньому і поставив телефон собі на коліна.

— Просто, — сказав я. — Простіше простого…

Я приклав трубку до вуха. Зв’язку не було.

Невже це сон?

Мабуть, сон…

Та хто в цьому розбереться?

43

Коли я прибув у готель «Дельфін», за конторкою реєстрації стояло троє дівчат. Як і колись, у випрасуваних жакетах і білосніжних блузках, вони зустріли мене з приязною усмішкою, але серед них я не побачив Юмійосі. І це мене страшенно розчарувало. І не просто розчарувало, а вкинуло в розпач. Я від самого початку вбив собі в голову, що як тільки сюди приїду — знову побачуся з нею. А тому тепер язик присох у роті. Я навіть не міг як слід вимовити свого імені — й усмішка на губах дівчини, що мене реєструвала, трохи пригасла — так, ніби хтось позбавив її живильного джерела. Підозріло оглянувши мою кредитну картку, вона засунула її в комп’ютер, аби перевірити, чи її не вкрадено.

Оселившись у номері на сімнадцятому поверсі, я поклав речі, сполоснув у ванні обличчя і знову спустився у фойє. Умостився там на м’якому розкішному дивані й, удаючи, що читаю журнал, раз у раз позирав на конторку реєстрації. Можливо, Юмійосі вийшла кудись на коротку перерву. Та минуло хвилин сорок, а вона все не з’являлася. І тільки троє дівчат із однаковими зачісками стирчали перед моїми очима. Рівно через годину я здався. Переконався, що Юмійосі не виходила ні на яку перерву.

Я подався до міста, купив вечірню газету. Зайшов у кафетерій і, попиваючи каву, переглянув газету від початку до кінця, сподіваючись натрапити на щось цікаве для себе. Однак нічого такого не знайшов. Ні про Ґотанду, ні про Мей газета не писала. Лише про інші вбивства та інші самогубства. Читаючи газетку, я думав про те, що, повернувшись у готель, застану Юмійосі за реєстраційною конторкою. Так обов’язково мало бути.

Однак і через годину Юмійосі не з’явилася.

І я раптом подумав: ану ж з якоїсь причини вона несподівано зникла із цього світу? Скажімо, її поглинула якась стіна. Від такої думки я страшно занепокоївся. А тому спробував подзвонити їй додому. Трубки ніхто не брав. Тоді я подзвонив у реєстратуру і запитав, чи немає Юмійосі.

— Юмійосі-сан ^[66]від учора пішла у відпустку, — повідомила її змінниця. — І повернеться на роботу післязавтра.

«От тобі й маєш! — подумав я. І чого це я заздалегідь їй не подзвонив? Чому не здогадався зателефонувати?»

Так чи інакше, а мені в голову запала тільки одна думка: якомога швидше сісти в літак і прибути в Саппоро. Я не сумнівався, що як тільки прилечу в Саппоро, то зможу зустрітися з Юмійосі. От дурень! Узагалі коли я їй дзвонив? Після смерті Ґотанди — ні разу. «І перед тим не дзвонив», — подумав я. Відтоді, як Юкі блювала на березі моря і сказала, що Кікі вбив Ґотанда. Страшенно давно не дзвонив. На багато днів залишив її без уваги. За той час могло статися бозна-що. Що завгодно. Чого тільки на світі не буває!

«Однак, — міркував я, — я не міг їй нічого розповісти. Справді не міг». Юкі сказала, що Ґотанда вбив Кікі. Ґотанда шугонув у море на своїй «Мазераті». Я заспокоював Юкі: «Не переживай. Ти ні в чому не винна». А Кікі заявила, що вона — лише моя тінь… Про що тут говорити? Нема про що. Я хотів спочатку зустрітися з Юмійосі, побачити її обличчя, а вже потім подумати, що ж їй розповісти. Наодинці, а не по телефону.

А все-таки тривога мене не покидала. А що, як Юмійосі вже поглинула стіна, і я ніколи не зможу її побачити? Адже скелетів у кімнаті було шість! П’ятьох я впізнав. Залишився ще один. Чий? Від самої думки про таке я не знаходив собі місця. Стало важко дихати, у грудях защеміло. Серце так розбухло, що, здавалося, розламає ребра. За все життя чогось такого я не відчував. Невже я справді люблю Юмійосі? Не знаю. У мою голову засіло тільки те, що я не можу зустрітися з нею й подивитися їй у вічі. Я стільки разів дзвонив до неї на квартиру, що аж пальці заболіли.

---

66 Сан (яп.) — суфікс ввічливості.