Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1

Однак передусім не це спричинилося до відчуття порожнечі.

Основною причиною було те, що в глибині душі я не відчував у ній потреби. Вона мені подобалася. Мені було приємно з нею поряд. Ми вміли наповнювати затишком той час, коли були разом. Вона розбудила в мені ніжні почуття. Але в кінцевому рахунку я міг без неї обійтися.Я зрозумів це чітко вже на третій день після того, як вона пішла. Таки-так, вона була права: навіть перебуваючи разом з нею, я залишався на своєму Місяці. Навіть відчуваючи своїм боком її груди, я прагнув чогось зовсім іншого.

Я потратив чотири роки на те, щоб своє життя знову поставити на тверду основу. Ретельно виконував отримані замовлення і тим самим повернув до себе довіру людей. Не скажу, що багато з них, — але дехто навіть подружився зі мною. А проте, само собою зрозуміло, що цього мені було замало. Абсолютно замало. Інакше кажучи, за той час я знову опинився на старті.

«Так от, — подумав я. — Виходить, що у свої тридцять чотири я вернувся на початок дороги. То що ж тепер робити? З чого почати?»

Довго думати над цим не довелося. Від самого початку я знав, що треба робити. Рішення уже давно витало, мов густа хмара, над моєю головою. Мені тільки не вистачало рішучості здійснити його, а не відкладати з дня на день. Я мушу повернутися в готель «Дельфін».Ось там усе почнеться.

Там я маю зустрітися з нею. З тією висококласною повією, яка привела мене до готелю «Дельфін»… Бо цього від мене домагається Кікі. (Тепер їй треба дати якесь ім’я. Нехай навіть тимчасове. Її звали Кікі. Я дізнався про це пізніше за обставин, про які розповім згодом. Принаймні в одному із закутків цього дивного тісного світу так до неї зверталися.) Безперечно, в її руках був ключ, здатний завести мій заглухлий мотор. Я повинен покликати її до себе. До життя зі мною, від якого вона відмовилася. А чи це можливо? Не знаю. І все-таки нічого іншого не залишається, як спробувати це зробити. Звідти й почнеться мій новий життєвий цикл.

Я спакувався і якомога швидше розправився з найнагальнішими замовленнями. Потім скасував всю роботу, передбачену розкладом на наступний місяць. Обдзвонивши своїх клієнтів, я повідомив, що через сімейні обставини змушений відлучитися на місяць з Токіо. Кілька редакторів трохи побурчали, але врешті-решт змирилися. Адже про щось подібне я просив уперше і, крім того, термін виконання їхніх замовлень виходив ще не скоро. Отож я не ставив їх у безвихідь. А тому ми дійшли в усьому згоди. Я пообіцяв, що рівно через місяць повернусь і знову візьмуся до роботи. Після того я сів у літак і відправився на Хоккайдо. Був початок березня 1983 року.

Однак, звісно, моє відлучення з поля бою не скінчилося за місяць.

4

Найнявши таксі відразу на два дні, удвох з фотографом я гасав вулицями засніженого Хакодате, переїжджаючи від ресторанчика до ресторанчика.

Інтерв’ю в мене завжди заздалегідь сплановані й результативні. У такій справі найважливіше — попередній збір відомостей і розробка докладного плану дій. Можна навіть сказати, що більшого й не треба. Перед тим, як брати інтерв’ю, я збираю всю доступну інформацію. З цією метою можна скористатися організаціями, що накопичують дані, потрібні таким людям, як я. Досить стати їхнім членом, сплативши внески, — і матимеш майже все, що тебе цікавить. Якщо, наприклад, скажеш, що збираєш відомості про ресторани в Хакодате, тобі дадуть їх удосталь. З інформаційного лабіринту велетенського комп’ютера швидко добудуть усе, що тобі потрібне, роздрукують, укладуть у конверт і пришлють додому. За це, звичайно, доведеться платити, та якщо взяти до уваги, що за ці гроші купуєш чужу працю та заощаджуєш свій час, — їхня сума не здаватиметься такою вже й великою.

Незалежно від цього я сам не сиджу на одному місці, а роздобуваю інформацію також особисто. Адже існують туристичні бюро з рекламними проспектами. І бібліотеки з провінційними газетами та публікаціями. З таких джерел я черпаю досить багато матеріалу. Вибираю з нього цікаві для мене заклади й телефоную до них, щоб дізнатися про їхні години роботи та вихідні дні. Таким чином я зберігаю чимало часу для самого інтерв’ю. Потім я беру блокнот і складаю план на цілий день. На карті міста прокреслюю свій маршрут. Елементи невизначеності намагаюсь звести до мінімуму.

Після того ми з фотографом обходимо по черзі всі ресторани у списку. Разом — десь тридцять. Страви, ясна річ, тільки пробуємо на смак і без жалю залишаємо на тарілках. Виходить таке собі вдосконалене споживання. На цьому етапі приховуємо, що ми репортери. І нічого не фотографуємо. Тільки вже надворі обговорюємо якість страв й оцінюємо її за десятибальною системою. Ресторани з доброю оцінкою залишаємо у списку, з поганою — викреслюємо. Загалом розраховуємо відсівати більшу половину. Паралельно з цим контактуємо з місцевими журналами, які нам рекомендують ще п’ять ресторанчиків, що не ввійшли до нашого списку. Заглядаємо й до них. Вибираємо. І тільки склавши остаточний список, телефонуємо в кожний заклад, повідомляємо назву журналу і просимо дозволу на інтерв’ю з фотографуванням. Усе це забирає два дні. Увечері в готельному номері я накидаю рукопис репортажу.