Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1

Вона замовкла. Я допив віскі й замовив ще одну порцію. А для неї — ще «Кривавої Мері».

— В якому розумінні — «ненормальне»? — запитав я. — Конкретний приклад можете навести?

— Звісно, можу, — з гіркотою в голосі сказала вона. — Можу… Але це важко пояснити словами. А тому досі я про це нікому не розповідала. Розумієте, самі відчуття надзвичайно конкретні, та як тільки пробую їх описати — здається, ніби обриси побаченого раптом починають розпливатися… Тому розповісти ніяк не вдається.

— Схоже на правдоподібний сон?

— Ні, це щось інше, ніж сон. Вони мені часто сняться, але з часом відчуття їхньої реальності поступово пропадає. А от у цьому випадкутакого немає. Хоч би скільки часу пройшло, цевідчуття залишається незмінним. Завжди, завжди, завжди реальним. Час минає, а воностоїть, зовсім як живе, перед очима.

Я мовчав.

— Ну гаразд, спробую розповісти, — сказала вона й, ковтнувши напою, витерла губи паперовою серветкою. — Це сталося в січні. На самому початку січня. Невдовзі після того, як скінчилися новорічні свята. Того дня на вечірній зміні — звичайно я рідко коли ходжу на вечірню зміну, але того дня через нестачу персоналу довелося — роботу я закінчила десь опівночі. Як правило, працівників вечірньої зміни фірма розвозить по домах на таксі. Бо тоді вже ні метро, ні електричка не ходять. Так от, ще перед дванадцятою я скінчила роботу, переодяглась і на службовому ліфті піднялася на шістнадцятий поверх, де в нас кімната для відпочинку персоналу. Бо я там книжку забула. Звісно, я могла б забрати її наступного дня, але дуже хотілося її дочитати. А, крім того, співробітниця, з якою я мала їхати на таксі, затрималася на якийсь час. Тому я вирішила скористатися цим, щоб забрати книжку. На шістнадцятому поверсі номерів для гостей немає, а лише службові приміщення. Скажімо, кімната для відпочинку, де можна подрімати або випити чаю.

Так от, двері ліфта відчиняються, і я, як завжди, виходжу. Ні про що не думаючи. Знаєте, так часто буває. Коли зайнята чимось звичним або йдеш по знайомих місцях — особливо не думаєш про те, що робиш, а дієш зовсім машинально. От і я зробила крок з ліфта, ні про що не думаючи. Ні, гадаю, все-таки про щось думала, але про що — хоч убий, не пам’ятаю… Виходжу з ліфта в коридор, руки в кишенях куртки, і раптом помічаю — навколо мене темрява. Цілковита темрява. Похопившись, оглядаюся назад — двері ліфта вже зачинилися. Подумала — ясна річ, електрику вимкнули. Але ж це неможливо. Хоч би тому, що в готелі встановлено надійну систему автономного електропостачання. Отож у разі знеструмлення вона відразу запрацювала б. Автоматично, в одну мить. Це я добре знаю, бо сама брала участь у навчаннях на випадок аварійної ситуації. Тому в принципі такого поняття, як припинення подачі електроенергії, в готелі не існує. Крім того, якби навіть автономна система електропостачання вийшла з ладу, горіли б лампочки над запасними виходами. А це означає, що така темрява не мала настати ніколи. Коридор мав би освітлюватися принаймні тьмяним зеленим вогником. Повинен. За будь — яких умов.

Однак цього разу в коридорі панувала цілковита темрява. Тільки кнопка виклику ліфта й екранчик з червоними цифрами поверхів світилися. Звичайно, я натиснула на кнопку. Однак ліфт, як на зло, застряв унизу. «От тобі й на!» — подумала я й оглянулася навколо. Ясна річ, я перелякалась і водночас не могла вгамувати досади. Знаєте чому?

Я похитав головою.

— Коротко кажучи, раптове настання темряви означало, що у функціонуванні готелю щось розладналося, правда? Щось негаразд з обладнанням або технічним обслуговуванням. А якщо так, то в готелі зчиниться велика буча. Доведеться працювати у вихідні, тренуватися з ранку до вечора, вислуховувати докори від начальства з будь-якого приводу… Як усе це вже набридло! Після того, як нарешті все владналося, — на тобі!

— Справді, — погодився я.

— І от від таких думок мене поступово розібрала злість. Злості було набагато більше, ніж страху. І водночас я думала: піду й подивлюся, що ж там відбувається… Відступила від ліфта на кілька кроків. І відчуваю — щось тут не те. Коротко кажучи, відчуваю, що мої кроки відлунюють не так, як завжди. На ногах у мене взуття на низьких каблуках, але підлога під ними якась незвична. Немає відчуття, що, як завжди, ідеш по килиму, а здається, ніби під ногами щось набагато твердіше. У мене підвищена чутливість. А тому в таких речах я не помиляюсь. Повірте! А ще — повітря не таке, як завжди. Як би це краще сказати… Якесь затхле. Зовсім не таке, яке повинно бути в готелі. У нас чистота повітря повністю контролюється. Про це страшно дбають. Повітря не просто охолоджують або нагрівають, а спеціальнообробляють. Підтримують природну атмосферу, а не пересушують, як в інших готелях, що аж важко дихати. Тому про затхлість не можна було й подумати. А от те повітря, якщо коротко казати, відгонило пліснявою. Наче йому кілька десятків років. Колись у дитинстві я залізла у дідів погріб… Саме так і тепер пахло. Ніби різні запахи всякого старого дрантя перемішались і застоялися на довгі роки…