Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1

Вона дивилася на мене так, ніби розглядала дрібні ієрогліфи на вивісці.

— Не знаю, як це пояснити, але так мені здається, — вів я далі. — Коли є про що розповідати — найкраще це робити маленькими порціями. Я так вважаю. А втім, може, я помиляюся.

Вона на мить задумалася над моїми словами. А потім нарешті проказала:

— На добраніч! — і тихо зачинила двері.

— Послухай, — озвався я до неї. Двері прочинилися на сантиметрів п’ятнадцять, і в щілині показалося її обличчя. — Найближчим часом я міг би з тобою ще раз зустрітися?

Притримуючи двері рукою, вона глибоко зітхнула.

— Можливо, — сказала вона. І двері знову зачинилися.

Водій таксі з нудним виразом на обличчі читав спортивну газету. Коли я вмостився на сидінні й велів везти до готелю, він, очевидно, здивувався.

— Ви справді вернетеся? — спитав він. — А я думав: ви мені скажете, щоб я їхав своєю дорогою… Схоже було на те. Як правило, так воно закінчується.

— Мабуть, — погодився я.

— Коли попрацюєш отак не один рік, інтуїція не підводить.

— А буває і навпаки: чим довше працюєш, тим частіше вона підводить. Згідно з теорією імовірності.

— Може, воно й так, — ледь-ледь збентежено відповів водій. — Але мені здається, що ви — трохи дивакуватий.

— Ви так думаєте? — здивувався я. Невже я справді такий дивакуватий?

* * *

Повернувшись у номер, я сполоснув обличчя, почистив зуби. Поки їх чистив, злегка пожалкував, що вернувся. Але врешті-решт заснув як убитий. Загалом я ніколи довго не жалкую.

* * *

Вранці я передусім зателефонував у реєстратуру і продовжив номер ще на три доби. Зробити це вдалося легко. Бо до туристичного сезону було далеко й багато номерів пустувало.

Потім я купив газету і зайшов у найближчу кондитерську «Данкін Донатс», де з’їв дві солодкі булочки і випив дві великі чашки кави. Одного дня виявилося досить, щоб готельний сніданок обрид. А от «Данкін Донатс» для сніданків — найкраще місце. Обходиться дешево й другу порцію кави можна дістати.

Після того я спіймав таксі й відправився в бібліотеку. Так і сказав водієві: відвезіть мене до найбільшої в Саппоро бібліотеки. У бібліотеці я переглянув підшивку номерів журналу, який вона мені назвала. Стаття про готель «Дельфін» містилася у випуску за двадцяте жовтня. Я зняв з неї ксерокопію, зайшов у найближчий кафетерій і, попиваючи каву, взявся її читати.

Стаття читалася важко. І щоб її зрозуміти, мені довелося перечитувати її кілька разів. Автор докладав велетенських зусиль, щоб викласти її суть якомога ясніше, але, видно, через свою складність тема виявилася йому не по зубах. Розповідь була страшенно заплутаною. Однак після уважного читання дещо все-таки прояснилося. Стаття мала назву: «Земельні оборудки в Саппоро. Підозріла тяганина за лаштунками генерального плану розвитку міста».І супроводжувалася фотографією готелю «Дельфін» на стадії, близькій до завершення будівництва, знятою з пташиного польоту.

Загалом вся ця історія пов’язана з тим, що хтось почав скуповувати одну за одною великі земельні ділянки в одному з районів Саппоро. Відбувалося це дуже дивно: упродовж двох років на поверхню так і не виплило ім’я покупця. Ціна на землю зростала шаленим темпом. На підставі такої інформації журналіст і почав своє розслідування. З’ясувалося, що землю скуповували різноманітні фірми, більшість з яких існувала тільки на папері. Звісно, їхня реєстрація проводилася. Податки сплачувалися. Але ні офісів, ні персоналу в них не було. У свою чергу, всі ці фіктивні фірми замикалися на інші такі ж фірми. Ось таким справді хитромудрим чином відбувався номінальний перепродаж землі. Ділянка вартістю двадцять мільйонів єн начебто переходила до іншого власника за шістдесят мільйонів, а потім продавалася вже за двісті мільйонів єн. Добряче поблукавши в лабіринті фіктивних фірм, автор статті дійшов висновку, що всіма тими операціями стояла цілком реальна фірма Б, зайнята торгівлею нерухомого майна, з головною конторою у великій сучасній будівлі, розміщеній в районі Акасака ^[7]. У свою чергу, фірма Б на неофіційному рівні змикалася з конгломератом А — велетенською корпорацією, якій підпорядковувалися залізниці, готелі, кінофабрики, ресторани, універмаги, журнали, кредитні банки і страхові компанії. Крім того, конгломерат А мав широкі зв’язки в політичних колах. Але, навіть докопавшись до цього, журналіст не заспокоївся. А з’ясував ще цікавішу річ: що всі земельні ділянки, які скупила фірма Б, містилися на території, яку охоплював генеральний план розвитку міста. Саме сюди потекли інвестиції на будівництво метро і на переміщення адміністративних будівель. Більша половина інвестицій — з державного бюджету. Центральний уряд, адміністрація Хоккайдо і муніципалітет Саппоро в процесі тривалих переговорів відшліфували план розвитку й ухвалили остаточне рішення щодо території, масштабів будівництва, бюджету тощо. Та коли про все це стало відомо, виявилося, що упродовж кількох років хтось уже прибрав у свої залізні руки земельні ділянки на цій території. Вся ця інформація осіла в архівах конгломерату А. Отож виходить, що глибоко приховане скуповування землі відбулося задовго до затвердження генерального плану розвитку міста. Коротко кажучи, остаточне рішення стало доконаним фактом ще перед його офіційним ухваленням.

---

7 Акасака — один з престижних центральних районів Токіо.