451° за Фаренгейтом

— Так, вона вмерла.

— На щастя, такі дивачки, як вона, зустрічаються рідко. Ми вміємо знищувати небажані прояви ще в зародку. Не можна побудувати дім без цвяхів і дерева. Отож, коли не хочеш, іцоб дім побудували, заховай цвяхи і дошки. Коли не хочеш, щоб людина стала нещасною через політику, не давай їй змоги роздивитися проблему з двох боків. Хай бачить лише один бік, а ще ліпше — жодного. Хай забуде, що існує така штука, як війна. Хай уряд нездатний, нестійкий, душить податками — це краще, ніж заворушення в народі! Головне — спокій, Монтег! Влаштовуйте різні конкурси, наприклад: хто краще запам’ятає слова популярних пісеньок, хто може назвати столиці штатів чи хто знає, скільки зібрали зерна в штаті Айова минулого року. Напихайте людям голови інформацією, яку не можна перетравити; захаращуйте їх нічого не вартими “фактами”, аби вони переситилися, аби відчували себе “чудово поінформованими”. І тоді вони вважатимуть, що думають, що рухаються вперед, хоч насправді й стоять на місці. І вони будуть щасливі, бо ті “факти” не змінюються. Але боронь боже втаємничувати їх у таку непевну матерію, як філософія чи соціологія — вони можуть спробувати пов’язати деякі речі та явища. А це призводить до сумних наслідків! Той, хто вміє розібрати й зібрати телевізійну стіну, — а тепер це можуть майже всі, — щасливіший за того, хто намагається виміряти й математично обчислити Всесвіт, бо той Всесвіт не можна ні виміряти, ні обчислити, не відчувши власної мізерності й нікчемності. Я знаю, бо сам намагався зробити це! До дідька! Краще подавайте нам клуби, вечірки, акробатів, фокусників, карколомні трюки, реактивні автомобілі, мотоцикли-гелікоптери, секс і героїн, — якнайбільше того, що викликає автоматичні рефлекси! Якщо п’єса погана, якщо фільм беззмістовний, якщо вистава порожня, дайте мені дозу збуджувального-вдарте по нервах оглушливою музикою! І мені здаватиметься, ніби я реагую на п’єсу, хоч це всього-на-всього механічна відповідь на звукові хвилі. Але мені байдуже. Я люблю добрячі струси.

Бітті підвівся.

— Я мушу йти. Лекцію закінчено. Сподіваюсь, я вам дещо роз’яснив. Вам слід запам’ятати, Монтег, що ми — борці за щастя, і ви, і я, й решта наших колег. Ми протистоїмо тій купці людей, які своїми суперечливими теоріями й думками хочуть зробити всіх нещасними. Ми захищаємо греблю. Тримайтеся, Монтег! Не дайте потокові меланхолії та похмурої філософії затопити світ. Ми покладаємось на вас. Ви, мабуть, не уявляєте, як ви потрібні в цьому щасливому світі сьогоднішнього дня.

Бітті потис безживну руку Монтега. Той нерухомо сидів на ліжку — здавалося, він не поворухнеться, хоч хай падає на нього стеля. Мілред уже не було в дверях.

— Ще одне наостаток, — мовив Бітті. — Принаймні хоч раз за життя кожного пожежника переймає нестерпна сверблячка: що воно там пишеться в тих книжках? І кортить ту сверблячку потамувати, еге ж? Так от, Монтег, повірте, мені свого часу довелося прочитати кілька книжок, — так, аби дізнатися, що воно таке, — і кажу вам: у них нічогісінько немає! Нічогісінько, чому можна було б повірити чи навчити інших. Коли це белетристика, вигадка, то там ідеться про людей, яких ніколи не було на світі. Коли ж це наукова література, то ще гірше: один професор лає іншого, називає ідіотом; один філософ надсаджує горлянку, аби перекричати іншого. Всі метушаться, хочуть затьмарити зірки й загасити сонце. І ти остаточно розгублюєшся в цій метушні.

— Гаразд, тоді скажіть: що буде, коли пожежник випадково, зовсім без злого заміру, візьме додому книжку? — Обличчя Монтега сіпалося.

Відчинені двері позирали на нього, як величезне невидюще око.

— Цілком зрозумілий вчинок. Природна цікавість, — мовив Бітті. — Нас це не турбує і не злостить. Ми дозволяємо пожежникові тримати книжку протягом доби. Якщо він потім сам її не спалить, ми це робимо за нього.

— Звичайно. — Рот Монтегові пересох.

— Гаразд, Монтег. Вийдете сьогодні пізніше, в нічну зміну?

— Не знаю, — відповів Монтег.

— Що? — трохи здивовано перепитав Бітті.

Монтег заплющив очі.

— Може, й прийду. Пізніше.

— Шкода, якщо вас не буде, — замислено мовив Бітті, ховаючи люльку в кишеню.

“Я ніколи більше не прийду”, — подумав Монтег.

— Одужуйте і тримайтеся, — сказав Бітті.

Він повернувся і вийшов крізь відчинені двері.

Монтег бачив у вікно, як Бітті поїхав у своєму лискучому вогненно-жовтому з чорними, наче вугілля, шинами автомобілі, схожому на жука.