451° за Фаренгейтом

“Важко визначити мить народження дружби. Коли по краплині наповнюєш посудину, буває одна, остання, яка переповнює її, й рідина переливається через вінця; отак і серед багатьох добрих вчинків є якийсь, що переповнює серце”.

Монтег сидів, прислухаючись до дощу.

— Може, саме це й було в дівчині, що жила в сусідньому будинку? Мені так хотілося зрозуміти її.

— Вона мертва. Ради бога, давай поговоримо про когось живого.

Монтег, не глянувши на дружину і весь тремтячи, подався через передпокій до кухні. Там він довго стояв і дививсь у вікно на дощ, який тарабанив у шибки. Погамувавши дрож, він повернувся в сірий морок передпокою і взяв нову книжку. “Наша улюблена тема — про себе”. — Він скоса поглянув на стіну. — “Наша улюблена тема — про себе”.

— Оце я розумію, — мовила Мілред.

— Але для Клариси це не була улюблена тема. Вона любила говорити про інших і про мене. Вона перша, хто по-справжньому сподобався мені за багато років. Лише вона одна з усіх, кого я пам’ятаю, дивилася мені просто в очі, ніби я чогось вартий. — Він підняв з підлоги обидві книжки. — Ці люди давно вмерли, але я знаю: те, що вони написали, так чи інакше стосується Клариси.

Надворі, під дощем, щось тихо пошкрябало в двері.

Монтег укляк. Мілред перехопило подих, і вона прихилилася до стіни.

— Хтось коло дверей… Чому мовчить гучномовець?

— Я вимкнув ного…

За дверима почулося слабке пирхання, сопіння електричної пари. Мілред засміялася.

— Це всього-на-всього собака! Прогнати його?

— Не ворушись! Сиди!

Тиша. Падає холодний дощ. А з-під замкнених дверей просочується запах блакитних електричних розрядів.

— Повернімося до нашого заняття, — спокійно сказав Монтег.

Мілред відкинула книжку ногою.

— Книжки — не люди! Ти читаєш, а я дивлюся навколо — і нікого не бачу!

Він поглянув на стіни вітальні: вони були мертві й сірі, наче води океану, який, однак, збуруниться, щойно ввімкнути електропне сонце.

— А от мої “родичі” — це живі люди. Вони мені щось кажуть, я сміюсь, і вони сміються. А барви!

— Так, звісно.

— Окрім того, якщо брандмейстер Бітті довідається про ці книжки… — вона задумалась. На обличчі відбився спершу подив, потім страх. — Він може прийти сюди, спалити будинок і “родичів”. Це жахливо! Подумай, скільки грошей ми сюди вгатили! Навіщо мені читати? Для чого?

— Для чого! Навіщо! — перекривив Монтег. — Минулої ночі я бачив змію, мабуть, найогиднішу в світі. Вона була мертва і водночас жива. Вона могла дивитися, але не бачила. Хочеш поглянути на цю зміюку? Вона в лікарні швидкої допомоги, там записано, яку гидоту вона висмоктала з тебе! Може, підеш туди, почитаєш той запис? Не знаю тільки, під якою рубрикою його шукати: “Гай Монтег”, чи “Страх”, чи “Війна”? А може, підеш подивитися на будинок, що вчора згорів? Розкопаєш у попелі кістки тієї жінки, що сама себе спалила разом з будинком? А Клариса Маклелен? Де її тепер шукати? В моргу? Ось послухай!

Угорі один по одному, розтинаючи небо, з ревом, гуркотом, свистом, мчали бомбардувальники, наче велетенський невидимий вентилятор обертався у невидимій порожнечі.

— Господи боже мій! — вигукнув Монтег. — Щогодини вони розпанахують небо! Кожна секунда нашого життя заповнена ними! Чому ніхто не каже про це? Після тисяча дев’ясот шістдесятого року ми розпочали й виграли дві атомні війни. Чи не тому нам так весело, що ми забули про весь світ? Чи не тому ми такі багаті, що всі інші у світі бідують, а нам це байдуже? Я чув, що у всьому світі люди голодують, а ми розважаємося. Чи не тому нас так ненавидять? Я чув, — колись давно, — що нас ненавидять. А чому, ти знаєш? Я не знаю. Може, книжки нам хоч трохи допоможуть? Може, хоч завдяки їм ми не повторимо тих самих жахливих помилок! Я щось не чув, щоб оті бовдури в твоїй вітальні коли-небуть говорили про це. Боже, Міллі, як ти не розумієш? Коли читати щодня, бодай одну чи дві години, ти, може…

Задзвонив телефон. Мілред схопила рурку.

— Енн! — Вона засміялася. — Так, сьогодні у вечірній програмі Білий клоун!

Монтег пішов у кухню і пожбурив книжку на підлогу.

“Монтег, — сказав він сам до себе, — ти таки дурний. Але що вдієш? Повідомити про книжки, забути про них?” — Він знову розкрив книжку, намагаючись не чути сміху Мілред.

“Бідна Міллі, — думав він. — Бідний Монтег. Адже й ти нічого не можеш втямити в них. А де знайти допомогу, де знайти вчителя, коли змарновано стільки часу?”