451° за Фаренгейтом

Мілред сяйнула усмішкою:

— Гаю, будь ласка, відійди від дверей і не дратуй нас!

Але Монтега вже не було; за хвилину він повернувся з книжкою в руках.

— Гаю!

— До дідька все! До дідька! До дідька!

— Що це? Невже книжка? А я вважала, що нині фахівців навчають за допомогою учбових фільмів. — Пані Фелпс закліпала очима. — Ви читаєте теорію пожежної справи?

— Яка там в біса теорія! — крикнув Монтег. — Це поезія.

“Монтег!”

Це був шепіт Фабера.

— Дайте мені спокій! — Монтег відчував, що його наче засмоктує якийсь шалений, ревучий вир.

“Монтег, тримайте себе в руках, схаменіться…”

— Ви чули їх? Чули, що ці чудовиська белькочуть про інших чудовиськ! Боже, що вони тільки кажуть про людей, про своїх власних дітей і самих себе! Що кажуть про своїх чоловіків і про війну, хай їм чорт! Я слухав і не вірив власним вухам!

— Дозвольте, я й словом не обімовилася про війну! — обурилася пані Фелпс.

— Вірші! Терпіти їх не можу, — докинула пані Бауелс.

— А ви коли-небудь читали їх?

“Монтег! — голос Фабера буравом загвинчувався в вухо Монтега. — Ви занапастите всю справу! Божевільний! Замовкніть!”

Жінки підхопилися зі своїх стільців.

— Сядьте! Вони скорилися.

— Я йду додому, — тремтливим голосом промовила пані Бауелс.

“Монтег, Монтег, ради бога, прошу вас… Що ви затіяли?” — благав Фабер.

— Чом би вам не почитати якогось вірша з цієї книжки? — Пані Фелпс кивнула головою на томик. — Мабуть, цікаво!

— Але ж це заборонено! — заволала пані Бауелс. — Цього не можна робити!

— А ви гляньте на пана Монтега — йому кортить почитати, я ж бачу. І якщо ми слухатимемо уважно, пан Монтег буде щасливий і тоді, певне, ми зможемо піти або заіїнятися чимось іншим. — Пані Фелпс нервово подивилася на мертві стіни навколо них.

“Монтег, якщо ви це зробите, я роз’єднаюсь, я покину вас, — дзижчала бджола в його вусі. — Що це вам дасть, чого ви досягнете?”

— Налякаю їх до смерті, ось що, так налякаю, що світу білого не побачать!

Мілред озирнулася.

— З ким це ти розмовляєш, Гаю?

В мозок йому впилася срібна голка.

“Монтег, слухайте, є лише один вихід! Удайте, що пожартували, прикиньтеся, що вам весело, що ви не розлючені! Далі підійдіть до сміттєспалювача й киньте в нього книжку”.

Але Мілред випередила його, сказавши тремтливим голосом:

— Любі мої, кожному пожежникові раз на рік дозволяють принести додому книжку, щоб показати своїй родині, якими дурницями колись захоплювалися люди, як книжки їх нервували, зводили їх з розуму. От і Гай вирішив потішити нас і почитати який-небудь віршик, аби ми зрозуміли, що то за нісенітниці й дарма не сушили собі свої слабенькі голівки, чи не так, любий?

Монтег стиснув книжку в руках. “Скажіть “так”, — наказав Фабер. Губи Монтега слухняно повторили за Фабером:

— Так.

Мілред, сміючись, вихопила в нього книжку.

— Ось, прочитай цього вірша. А втім, ні, ліпше оцей віршик, такий смішний, ти його вже читав сьогодні. Ручаюся, ви нічого не зрозумієте. Якесь нагромадження слів — тра-та-та-та-та. Ну, давай, Гаю, ось на цій сторінці, любий!

Він подивився на відкриту сторінку. Знову забриніла бджола в вусі: “Читайте”.

— Як називається вірш, любий?

— “Берег Дувра”.

Язик Монтега прилип до піднебіння.

— А тепер читай — виразно і не поспішаючи.

В кімнаті стало гаряче; Монтега кидало то в жар, то в холод; вони наче опинилися посеред спекотної пустелі — три жінки сиділи на стільцях, а він стояв перед ними, похитуючись, чекаючи, поки пані Фелпс перестане обсмикувати свою сукню, а папі Бауелс прибере руки від зачіски. Нарешті він почав читати — тихо, затинаючись, а тоді, від рядка до рядка, дедалі голосніше і впевненіше. Голос його линув над пустелею, злітав у біле небо, кружляв у розпеченій порожнечі над трьома жінками:

Довіри океан

Колись безмежний був і землю звідусіль

Він обіймав, як пас барвистий, залюбки.

Але тепер мені

Чутні лише плачі и протяглий стогін хвиль,

Що ринуть крізь туман

Під вітру свист назад, назад, сумні,

Розбившись об життєві стрімчаки.

Стільці рипіли. Монтег читав далі:

Прошу, любове, я

Нам вірність зберегти. Бо цей примарний світ,

Що, як здається нам, цвіте, мов первоцвіт,

Прекрасний і новий, веселками сія -

Насправді це сумна, печальна круговерть,

Нема любові в ній, ні втіх, ні співчуття;