451° за Фаренгейтом

“Гаразд, він сказав усе, що хотів. Ви вислухали. А тепер, протягом кількох наступних годин, говоритиму я. Вам доведеться вислухати й це. Потім спробуйте розібратися і вирішити, з ким ви. Я хочу, щоб це було саме ваше рішення, а не моє, і не брандмейстера Бітті. Тільки не забувайте, що брандмейстер — один із найнебезпечніших ворогів істини і свободи, він один із тупого, байдужого стада нашої більшості. О, ця жахлива тиранія більшості! Ми співаємо різні пісні. І від вас самого залежить, кого ви слухатимете”.

Монтег хотів був відповісти Фаберові, але тут пролунали звуки пожежного дзвона і це врятувало його від непоправної помилки. Під стелею задзеленчав сигнал тривоги. В іншому кутку кімнати цокотів телетайп, записуючи адресу. Брандмейстер Бітті, тримаючи карти в рожевій руці, вдавано повільно підійшов до телетайпа і, коли той перестав цокотіти, відірвав стрічку. Побіжно глянув на адресу, сунув стрічку в кишеню і, повернувшись до столу, сів. Усі дивилися на нього.

— Це діло зажде ще сорок секунд, бо саме стільки мені треба, щоб обіграти вас, — весело сказав Бітті.

Монтег поклав карти.

— Втомилися, Монтег? Виходите з гри?

— Так.

— Веселіше, Монтег! А втім, цю партію можна дограти, коли повернемося. Покладіть карти на стіл сорочкою догори. А тепер — ворушіться! Хутко беріть інструмент! — Бітті підвівся. — Монтег, ви погано виглядаєте. Чи не надумали знову захворіти?

— Та ні, я здоровий, поїду.

— Отак і мусить бути. Це особливий випадок. Ну, вперед!

Вони стрибнули у прірву люка, міцно вхопившись за мідну жердину, наче то був єдиний порятунок од хвиль, що здіймалися внизу. Але жердина вкинула їх просто у вир, де вже пирхав, гарчав і кашляв, прокидаючись, бензиновий дракон.

— Ге-е-й!

Вони завернули за ріг — сирена ревіла, все гуркотіло, скреготіли гальма, вищали шини, хлюпав гас у блискучому мідному череві “Саламандри”. Пальці Монтега підскакували на сяючих поручнях, раз у раз зриваючись у холодну порожнечу; вітер рвав волосся, свистів у зубах, а Монтег весь час думав про трьох жінок у його вітальні, про пустих жінок, з яких неоновий вітер давно вже вимів останні зернята розуму, і про свою дурну затію — читати їм книжки. Те саме, що намагатися загасити пожежу з водяного пістолета. Безглуздя, божевілля. Просто напад гніву. Коли він нарешті візьме гору над цим безумом і стане спокійним, по-справжньому спокійним?

— Вперед!

Монтег відвів очі від поручнів. Звичайно Бітті не сідав за кермо, але сьогодні він правив “Саламандрою”, різко завертаючи на поворотах, нахилившись вперед на високому водій-ському троні; йоли його важкого чорного плаща лопотіли й маяли; він був схожий на велетенського кажана, що мчав над машиною, над мідними й латунними частинами, назустріч вітру.

— Вперед, уперед, щоб зробити світ щасливим, Монтег!

Рожеві щоки Бітті наче світилися в пітьмі. Він жорстоко посміхався.

— Ось ми й приїхали!

“Саламандра” різко зупинилася. З неї, квапливо й незграбно зіскакуючи, посипалися люди. Монтег стояв, не відриваючи запалених очей від холодних блискучих поручнів, у які судомно вчепилися його пальці.

“Я не можу зробити цього, — думав він. — Я не можу ввійти в цей дім”.

Бітті (від нього ще пахло вітром, крізь який вони щойно мчали) стояв поруч.

— Ну, Монтег!

Пожежники, схожі у своїх незграбних чоботах на калік, розбігалися безшумно, мов павуки. Бітті стежив за виразом обличчя Монтега.

— Що з вами, Монтег?

— Послухайте, — повільно промовив той, — ми ж зупинилися біля мого дому.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Горить ясно

У будинках по всій вулиці засвітилися вікна, загрюкали двері — люди вибігали побачити виставу. Бітті й Монтег дивилися, один зі стриманим задоволенням, другий не вірячи власним очам, на будинок — головну арену дійства, де жонглюватимуть смолоскипами й ковтатимуть вогонь.

— Ну, — сказав Бітті, — ось ви й маєте те, що хотіли. Друзяка Монтег хотів долетіти до сонця, а тепер, коли обпалив крильця, дивується, як це могло трапитися. Хіба вам не досить було того натяку, коли я прислав механічного пса до ваших дверей?

На застиглому обличчі Монтега не проступало нічого, голова його важко й повільно, ніби кам’яна, обернулася до сусіднього будинку — темного й похмурого в обрамленні яскравих квітників.

Бітті зневажливо пирхнув.

— Ат, облиште! Невже вас обдурила та маленька зайдиголова зі своїм заяложеним репертуаром? Га, Монтег? Квіточки, метелики, листячко, заходи сонця, хай їм чорт! Усе це занотовано в її карточці. Хай мене дідько вхопить, коли я не вцілив у самісіньку точку! Досить події питися на ваше розгублене обличчя. Кілька травинок і місяць-молодик! Яка нісенітниця! І що доброго вона оцим зробила?