451° за Фаренгейтом

— Як дивно ви це сказали…

— Я… я здогадалася б навіть із заплющеними очима.

— Що, запах гасу? Моя дружина завжди иа це скаржиться, — засміявся він. — Його ніколи не можна цілком позбутися.

— Так, не можна, — мовила вона з якимось жахом.

Монтегові здалося, ніби вона кружляє навколо нього, обертає його на всі боки, легенько стрясає, вивертає кишені, хоч вона й не зрушала з місця.

— Гас, — проказав він, уриваючи задовгу мовчанку, — мені пахне як парфуми.

— Справді?

— Атож. Чом би й ні? Дівчина трохи подумала.

— Не знаю, — сказала вона, тоді озирнулась на тротуар, що вів до їхніх будинків. — Можна, я піду з вами? Мене звуть Клариса Маклелен.

— Клариса. А я — Гай Монтег. Ходімо. А чому ви так пізно блукаєте отут? Скільки вам років?

Вони йшли посрібленим тротуаром крізь теплу, але свіжу й вітряну ніч, у повітрі ніби віяло тонким ароматом абрикосів і полуниць; Монтег озирнувся і зрозумів, що це неможливо о такій порі року.

Була тільки дівчина, яка йшла поруч, у місячному світлі її обличчя сяяло, мов сніг. Монтег знав — вона зараз обмірковує, як ліпше відповісти йому.

— Так от, — проказала дівчина, — мені сімнадцять і я божевільна. Мій дядько стверджує, що це в такому віці неминуче. Коли питають, скільки тобі років, кая^е він, відповідай, що сімнадцять і ти не при своєму розумі. Вночі добре гуляти, чи не так? Я люблю вдихати запах речей, бачити їх, а інколи отак блукаю цілу ніч аж до схід сонця.

Знову запала мовчанка; нарешті вона замислено сказала:

— Знаєте, я вас анітрохи не боюсь.

— А чого мене боятися? — здивувався він.

— Багато хто боїться вас. Я маю на увазі, боїться пожежників. Ллє ж ви, зрештою, людина як людина…

У її очах, наче в двох блискучих краплинах прозорої води, він побачив своє відображення, темне й крихітне, але точне до дрібниць, видно навіть зморшки в кутиках вуст, ніби ці очі були двома чудесними шматочками бузкового бурштину з його вкрапленим навіки образом.

Її, тепер обернене до нього, обличчя здавалося тендітним, молочно-білим кристалом, що сяяв м’яким, незгасимим світлом. То було не дратівливе електричне світло, а дивно заспокійливий чудовий, приємний пломінець свічки. Одного разу, коли вій ще був малий, чогось вимкнулась електрика. Тоді мати десь знайшла й засвітила останню свічку. То була мить перетворень: нри цьому світлі обшир зменшився, затишно оточив їх, і вони обоє, мати й син — сиділи, ніби самі перетворені, бажаючи одного— аби електрика не вмикалась якомога довше… Раптом Клариса Маклелен сказала:

— Можна щось запитати? Чи давно ви працюєте пожежником?

— Відтоді, як мені виповнилось двадцять, тобто вже десять років.

— А ви коли-небудь читаєте книжки, які палите?

Він засміявся.

— Це протизаконно!

— Авжеж, авжеж…

— Це добра робота. В понеділок палити книжки Міллей, в середу — Уїтмена, в п’ятницю — Фолкнера, перетворювати їх на попіл, а потім спалювати навіть попіл. Отакий наш професійний девіз.

Вони пройшли ще трохи; Клариса запитала:

— А чи правда, що колись гасили пожежі замість розпалювати їх?

— Ні. Будинки завжди були вогнетривкі, запевняю вас.

— Дивно. Я чула, ніби колись горіли будинки, а пожежники існували для того, щоб гасити вогонь.

Він засміявся.

Дівчина швидко поглянула на нього.

— Чого ви смієтесь?

— Не знаю. — Він знову засміявся, та зненацька замовк. — А що?

— Ви смієтесь, хоч я не сказала нічого смішного і на все відповідала одразу ж. А ви ніколи не замислювалися над тим, про що я запитувала?

— Ви таки справді трохи дивна, — промовив Монтег, глянувши на неї. — Ви наче зовсім не поважаєте співрозмовника!

— Я не хотіла вас образити. Мабуть, я надто люблю придивлятися до людей.

— Ну, а це вам ні про що не говорить? — він поплескав по цифрі “451” на рукаві своєї вугляно-чорної куртки.

— Говорить, — прошепотіла вона й пришвидшила ходу. — Ви коли-небудь бачили ракетні автомобілі, що мчать ген там, по бульварах?

— Переходите на іншу тему?

— Мені іноді здається, що водії тих автомобілів не знають, що таке трава чи квіти, адже вони бачать їх тільки на великій швидкості, — сказала дівчина. — Покажіть їм зелену пляму, й вони скажуть: ага, це трава. Рожева пляма? Розарій! Білі плями — будинки, брунатні — корови. Одного разу мій дядько спробував їхати по шосе повільно — сорок миль на годину. То його на два дні посадили до в’язниці. Смішно, чи не так? І водночас сумно.